— Хочете поглянути туди? — я махнув у бік ставка, що виблискував крізь дерева.
Ґарднер ентузіазму не виказав.
— Ще ні. Почекаймо на фургон слідчої групи.
Він так і не виявляв бажання повертатися всередину. Стояв, глибоко запхавши руки в кишені, дивився на схил пагорба, на ставок. Ховав руки, щоб не тремтіли, подумав я. Він щойно вбив людину. І попри те, що іншого виходу не мав, впоратися з цим було нелегко.
— З вами все добре? — запитав я.
Обличчя його мов віконницями затулило.
— Усе добре, — він вийняв руки з кишень. — Ви мені досі не сказали, що, в біса, думали робити, коли примчали сюди самі. Ви хоч уявляєте, наскільки це було безглуздо?
— Сем загинула б, якби ми не приїхали.
Від цього він зітхнув.
— Діана думає, що Йорк чекав до останньої хвилини, до моменту пологів. Він хотів використати цю можливість на повну. Два життя за один раз.
Боже милосердний. Образи скупчилися в голові, я перевів очі на гори, щоб хоч якось розігнати цю картину.
— Гадаєте, з ними все гаразд? — запитав Ґарднер.
— Сподіваюся, так. — За умови, що її вчасно довезуть до лікарні. За умови, що не буде ускладнень з дитиною. Надто багато всього, на що лишалося тільки сподіватися, але принаймні тепер вона отримала шанс. — Як вам вдалося так швидко сюди дістатися? Я не був упевнений, чи ви почули мої вказівки.
— Не почули. Принаймні нічого корисного, — до нього потихеньку поверталася колишня в’їдливість. — Нам воно й не треба було. Після пригоди з посланням від Йорка на вашому лобовому склі ми поставили жучка.
— Що?
— Пристрій відстеження геолокації. Ми знали, де ви кинули машину, але старої дороги, якою ви їхали, на карті немає. Тому я повернув на ту, що здавалася найближчим шляхом, і вона привела нас просто до в’їзної брами.
— Ви поставили трекер на мою машину? І не спромоглися сказати мені?
— Вам не потрібно було знати.
Зрозуміло, чому я не бачив, щоб хтось стежив за мною вчора ввечері, і чому агенти БРТ так швидко прибули до дому Пола й Сем. Роздратування через те, що ніхто не вважав за потрібне повідомити мені про маячок, одразу згасло: за цих обставин немає на що скаржитися.
Щастя, що був той жучок.
— То як ви здогадалися, що потрапили туди, куди треба? — запитав я.
Він знизав плечима.
— Я й не знав. Але на старій брамі висів новий замок, тож хтось, напевно, не хотів зайвих гостей. У багажнику знайшлося, чим розрізати замок, і ми зайшли поглянути, що тут.
Я тільки брови здійняв: вторгнення в приватну власність без ордера для такого протоколіста, як Ґарднер. Він спохмурнів.
— Врахував ваш телефонний дзвінок як вагому причину, — випнув підборіддя. — Ходімо, глянемо всередину.
У коридорі нас знов оточив огидний сморід розпаду. До спа-центру не проникало світло від французьких дверей, тож після яскравого сонця знадвору тьмяні кімнати здавалися особливо похмурими. Дарма що я знав, куди йду. Видовище від цього не стало менш жахливим: трупи, нагромаджені в басейні, як сміття.
Тіло Йорка лежало, де ми його залишили, нерухоме, як і його жертви.
— Господи, як він витримував цей запах? — вирвалося в Ґарднера.
Ми повернулися до процедурної, де знайшли Сем. Обривки шкіряного ременя, який Пол зняв з її горла, мертвою змією згорнулися на старому масажному столі. Брашпиль, прикручений до узголів’я, був виготовлений вигадливо та ретельно. Кінці ремінця намотувалися на хитромудру систему тонко вирізьблених зубчастих коліс, яка запускалася в дію полірованою дерев’яною ручкою. Обертання затягувало ремінь, а шестерні не дозволяли йому зісковзнути, коли відпускалася ручка.
Набагато простіша конструкція мала б такий же ефект, але Йоркові цього було недостатньо. Такого нарциса, як він, звичайний шнур з дерев’яним стрижнем не задовольняв.
Це було справою його життя.
— Пекельний пристрій, — Ґарднер проговорив це майже із захопленням. Раптом сторожко нахилив голову. — Що це?
Я прислухався, але почув тільки, як капає кран. Ґарднер уже вийшов з процедурної, тримаючи руку на пістолеті. Я — за ним.
У спа-центрі нічого не змінилося. Йорк лежав непорушно, кров навколо нього згустилася й почорніла, як смола. Ґарднер заглянув до арки, що вела до заблокованих кімнат. Видихнув, відпустив руків’я пістолета.
— Нічого, та й не могло бути…