Він наче знітився через свою сторожкість, але я його за неї не звинувачував. Мені теж стане легше, коли прибуде підкріплення.
— Покажіть краще інші тіла, — до Ґарднера повернувся діловитий тон.
До того приміщення, де ми з Полом знайшли Саммер, я з ним не пішов. Уже бачив більше, ніж хотів. Чекав у спа-центрі над тілом Йорка. Воно витягнулося на боці, серед уламків розбитого дзеркала, нерівні друзки виблискували в крові, мов срібні острови.
Я дивився на нерухому форму, як ніколи вражений прірвою між її цілковитою нерухомістю та бурхливою енергією, що панувала зовсім недавно. У мені не залишилося нічого: ні ненависті, ні жалю. Усі життя, знищені Йорком, були всього-на-всього марними спробами відповісти на одне-єдине запитання: і ось це все, що є?
Тепер він отримав відповідь.
Я майже відвернувся, але щось мене зупинило. Озирнувся на Йорка: може, мені здалося. Не здалося.
Щось не так з очима.
Обережно, щоб не замаститися в крові, опустився біля тіла. Незрячі очі були налиті кров’ю, мов ошпарені. Шкіра навколо — запалена. Так само — навколо рота. Я нахилився вперед і відсахнувся: від їдкого випару засльозилися очі.
Хімікати з фотолабораторії.
Я спробував перекинути тіло Йорка на спину, серце скажено калатало. Закривавлена рука з ножем мляво гепнулася, коли я таки пересунув тіло. Пригадав, як Ґарднер ударив по ножі ногою перед тим, як перевірити пульс, але ніж так і був затиснутим у мертвому кулаці. Тепер я зрозумів чому.
Обліплені засохлою кров’ю пальці Йорка були прибиті до руків’я ножа.
Тієї ж миті все стало на свої місця. Страхітливе ридання, нерозбірливі крики Йорка, несамовиті удари ножа. Він був в агонії, токсичні хімікати пекли йому рот, майже осліпили його, а він тільки намагався вирвати цвяхи з руки. Ми побачили те, чого очікували: несамовитий напад божевільного. Але Йорк не нападав на нас.
Він благав про допомогу.
Боже милий.
— Ґарднере! — крикнув я випростовуючись.
Я почув, як він вийшов з кімнати позаду мене.
— Заради бога, що, в біса, ви тут робите?
Далі все розгорталося повільно, як патока, і безпорадно, мов уві сні.
Залишки великого дзеркала, яке розбив Йорк, усе ще трималися на стіні переді мною. В його уламках я побачив, як Ґарднер проходить повз басейн. І як одне з тіл там ворухнулося. Я не зміг навіть крикнути, коли тіло відокремилося від інших і здійнялося позаду агента БРТ.
Рух часу почався знову. Я викрикнув застереження, але надто пізно. Пролунав здавлений крик, я підвівся й побачив, як Ґарднер намагається вивільнитися з руки, що затискає йому шию.
«Задушливий захвáт», — промайнуло в мозку. Той, хто стояв за Ґарднером, змінив хватку, брудне світло з зачинених вікон впало на обличчя. Упізнання мене приголомшило.
Кайл уривчасто дихав розтуленим ротом. Ті самі знайомі кругловиді риси, але це вже був не той привітний молодик-асистент з моргу, якого я пам’ятав. Одяг і волосся злиплися від трупної рідини з розкладених тіл, обличчя вкривала блідість смертельних сухот. Але найгірше зібралося в очах. Без звичайної маскувальної усмішки це був безвиразний порожній погляд мертвяка.
— Поворухнешся — і я його вб’ю! — важко пропихтів він, зміцнивши хватку.
Ґарднер чіплявся нігтями за руку, що стискала його шию, напружувався, але не мав на що обпертися, щоб вирватися. Агент опустив руку, потягнувся до пістолета за поясом, я відчув спалах надії. Але він уже втрачав свідомість, порушилася координація, мозку бракувало крові та кисню. Я побачив, як рука Ґарднера мляво повисла.
Схилившись під мертвою вагою агента, Кайл кивнув головою в бік кабінету, де ми знайшли Сем.
— Туди!
Я шалено намагався змусити свій розум працювати. Скільки ще, зі слів Ґарднера, до прибуття першого підкріплення? Пів години? Коли саме він їм телефонував? Не можу пригадати. Я автоматично зробив крок до процедурної. Під ногами хруснули дзеркальні скалки. Посеред кімнати — масажний стіл, шкіряні ремені розімкнуті й чекають.
Я зупинився.
— Лізь туди! Зараз! — заревів Кайл. — Я його вб’ю!
Мені довелося проковтнути слину, щоб відповісти.
— Ти все одно його вб’єш.
Він витріщився на мене так, наче я говорив чужою мовою. Тепер його обличчя здавалося ще білішим — жахливо бліде на тлі чорної щетини й зі синцями під очима. Шкіру вкривав піт, виблискуючи жиром, як вазелін. На Кайлові була якась уніформа, схожа на одяг парамедика, настільки брудна, що вже не розбереш.
Така й за форму охоронця могла легко зійти.
— Нумо! — Кайл натиснув на шию Ґарднера, смикнувши його, мов ляльку. Мені не вдавалося побачити, чи він дихає. Якщо затиск триватиме довше, постраждає мозок, навіть якщо агент виживе.