Кайл облизнув губи, дивлячись на кобуру Джейкобсен.
— Руку геть від пістолета і відпусти його! — попри всю владність, голос тремтів.
Кайл це почув. Адреналін додав йому нових сил. Кругле, мов місяць, обличчя рухалося — він похитав головою й посміхнувся. Він знову контролював ситуацію. І тішився собою.
— О, не думаю. Я вважаю, покласти зброю потрібно тобі.
— Цього не буде. Останній шанс…
Він схилив голову до Ґарднера, наче прислухався.
— Я ледве чую серцебиття твого напарника. Воно стає слабшим. Сповільнюється… сповільнюється…
— Якщо ти його вб’єш, ніщо не завадить мені застрелити тебе.
Самовдоволення Кайла зникло. Рожевий язик знову висунувся, облизнув губи, і в цю мить з горішнього поверху почувся тупіт. Кайл вирячив очі. Джейкобсен на мить втратила концентрацію. Тоді він вихопив пістолет з-за пояса Ґарднера й вистрілив.
Я бачив, як похитнулася Джейкобсен. Та вона вже встигла дістати свій пістолет і вистрілила. Кайл упустив Ґарднера, той упав, гримнуло ще два постріли, рештки дзеркала над моєю головою вибухнули, засипавши мене друзками. Пістолет з Кайлової руки з брязкотом упав на підлогу, сам він звалився, наче йому обірвали струни.
Вуха заклало вдруге за день. Я кинувся до Джейкобсен. Вона притулилася до дверей, досі спрямовуючи пістолет у бік Кайла. Обличчя дівчини стало крейдяно-білим, різко контрастуючи з темною плямою, що розтікалася жакетом. Блискуча мокра пляма, з лівого боку, між шиєю та плечем, усе росла й поширювалася в мене на очах.
Вона кліпала.
— Я… я думаю…
— Сядьте. Не намагайтеся говорити.
Розриваючи її піджак, я оглянувся на нерухоме тіло Ґарднера. Не було видно, чи він дихає, але ситуація з Джейкобсен більш невідкладна: якщо куля потрапила в артерію, вона могла б стекти кров’ю за лічені секунди. По сходах і вздовж коридору гупали кроки, але я майже нічого не чув. Стягнув жакет з пораненого плеча, у мене перехопило подих від просякнутої кров’ю білої сорочки. І тут у двері ввалилися люди. Раптом кімната наповнилася криком.
— Швидко, нам потрібно… — почав я, але мене відтягли й штовхнули обличчям до підлоги. О, заради бога! Я почав підводитися, але щось сильно вдарило між лопаток.
— Не рухатися! — гаркнув хтось.
Я кричав, що немає часу, але мене не чули. З підлоги я бачив тільки плутанину ніг.
Здавалося, спливло сто років, поки мене впізнали й відпустили. Роздратований, я знизав плечима, звільнившись від рук тих, хто намагався допомогти. Люди навпочіпки скупчилися біля Ґарднера, перевернули його обличчям догори. Він усе ще був непритомний, але я бачив, що принаймні дихав. Я обернувся до Джейкобсен, з нею працювали двоє агентів. Їй стягнули сорочку з шиї та плеча з того боку, де пройшла куля. Білий спортивний бюстгальтер вкрився багряними плямами. Було стільки крові, що я не бачив рани.
— Я лікар, дайте мені поглянути, — я став біля неї на коліна.
Зіниці Джейкобсен були розширені від шоку. Юні перелякані сірі очі.
— Я думала, ви розмовляєте з Деном…
— Усе добре.
— Швидка допомога була всього за пів милі, тож я повернулася. Знала, що щось не так… — Від болю вона ледь могла говорити. — Йорк не забрав з дому жодної фотографії. Його батьки, усе його минуле. Він би просто так не залишив їх…
— Не розмовляйте.
Мені відлягло від серця, коли я побачив заповнену кров’ю борозенку в її трапецієвидному великому м’язі, що проходить між шиєю та плечем. Куля розірвала канавку на його верхівці, але, попри кровотечу, серйозних пошкоджень не було. Ще один-два дюйми нижче або праворуч — і була б зовсім інша історія.
Але вона все ще втрачала кров. Я підтягнув її сорочку, почав тиснути на рану, коли інший агент підбіг із аптечкою.
— Посуньтеся.
Я відступив, щоб дати йому місце. Він розірвав стерильну марлеву подушечку й притиснув до рани настільки сильно, що Джейкобсен задихнулася, а потім почав майстерно приклеювати її на місце. Очевидно, він знав, що робив, тому я підійшов до Ґарднера. Він досі був непритомний — погана ознака.
— Як він? — запитав я агентку, яка стояла біля нього на колінах.
— Важко сказати, — відповіла вона. — Парамедики вже в дорозі, але ми не очікували, що вони знадобляться. Що тут сталося?
У мене не було сил на розповідь. Я повернувся до Кайла — той лежав, розкинувшись на спині. Груди й живіт закривавлені, очі незряче дивилися в стелю.
— Не турбуйтеся, він мертвий, — сказав агент, коли я потягнувся до нього, щоб помацати пульс на горлі.
Не зовсім. Під шкірою відчувався ледь помітний шепіт пульсу. Я тримав пальці на його шиї, дивився в розплющені очі, слухав останні удари серця. Вони слабшали, проміжки між ними ставали дедалі довшими, поки врешті-решт не стихли зовсім.