Друге ім’я, що привернуло особливу увагу, було сорокашестирічного Карла Філіпса, який страждав на параноїдну шизофренію та зник із державної психіатричної лікарні понад десять років тому. Його останки виявилися найстарішими серед знайдених у санаторії, до того ж його дідусь колись заснував Седар-Гайтс. Філіпс успадкував занедбане майно, та ніколи не турбувався про його розвиток. Так воно й стояло пусткою, забуте всіма, крім термітів з бабками.
Поки ним не скористався Кайл.
Але третє відкриття просто загнало всіх у ступор. Ідентифікували тіло двадцятидев’ятирічного працівника моргу з Мемфіса. Вицвіле водійське посвідчення валялося на шафі під фотографіями жертв. Останки лежали в підліску біля ставка, ідентифікацію підтвердили дані стоматологічної документації.
Цю жертву звали Кайлом Вебстером.
— Він мертвий уже вісімнадцять місяців, — розповіла мені Джейкобсен, коли я зателефонував їй, побачивши телерепортаж. — Будуть питання щодо того, як самозванець зміг отримати роботу в морзі, але, чесно кажучи, документи й рекомендації були справжні. Плюс зовнішня схожість — це могло обдурити кого завгодно, якщо дивитися лише на старі фотографії.
Мабуть, він усе так робив. Чоловік, якого ми знали як Кайла Вебстера, постійно вводив усіх в оману. Не дивно, що він нап’яв на себе життя однієї жертви так само легко, як зірвану шкіру з рук інших.
— Якщо ж він не Кайл Вебстер, то хто ж тоді? — запитав я.
— Насправді його звали Вейн Пітерс. Тридцять один рік, родом із Ноксвілла, працював асистентом у морзі у Нешвіллі, а потім — у Сев’єрвіллі. Два роки тому десь зник. Цікава його передісторія. Батько невідомий, мати померла, ще коли він був немовлям, тому його виховували дядько з тіткою. Надзвичайно розумний, за всіма ознаками, добре навчався в середній школі й навіть подав документи до медичного коледжу. І тут усе зійшло на пси. Йому було років сімнадцять, коли все змінилося. Шкільні записи свідчать, що він раптом втратив інтерес до навчання. Не зважав на оцінки, працював у сімейному бізнесі, поки той не збанкрутував після смерті дядька.
— Сімейний бізнес?
— У дядька була невеличка бійня. Спеціалізувалися на свинині.
Я заплющив очі. Свині.
— Тітка була його останньою родичкою, померла вона багато років тому, — продовжила Джейкобсен. — Наскільки ми можемо висновувати, з природних причин. Але ви, мабуть, здогадуєтеся, де вони з дядьком поховані.
Могло бути лише одне місце.
Стіпл-Гілл.
Джейкобсен розповіла мені ще один факт. Вивчаючи медичні карти Вейна Пітерса, агенти з’ясували, що підлітком він переніс кілька операцій з видалення аденоїдів. Операції були успішними, але повторні припікання призвели до стану, відомого як аносмія — втрата нюху. Факт начебто незначний, але відповідав на запитання Ґарднера в Седар-Гайтс.
Вейн Пітерс не чув запахів.
Відновлювальні роботи в санаторії ще тривали, територію перекопували в пошуках останків. Але моя роль там закінчилася того ж першого дня. На той час до роботи долучилися інші викладачі Центру судово-медичної антропології, окрім того, масштаб операції змусив викликати групу оперативного реагування на катастрофи DMORT. Група прибула з повністю обладнаним пересувним моргом. Отже, не минуло й доби після того, коли ми з Полом перелізли через огорожу санаторію, як там закипіла робота.
Мені ввічливо подякували за допомогу, попередили, що зв’яжуться, якщо знадобиться моя присутність. Долаючи ряди машин репортерів усіх сортів, що скупчилися за санаторною брамою, я відчув і полегшення, і жаль. Не годиться залишати розслідування в розпалі роботи. Але ж, нагадав я собі, це справді не моє розслідування.
І ніколи не було.
Я думав залишитися в Теннессі, щоб узяти участь у поминках Тома або навіть, якщо доведеться, прилетіти для цього пізніше. Та, зрештою, потреби не виникло. Так чи так, Том помер у лікарні природною смертю, які б чинники не спричинили його інфаркт, тож формального розслідування вдалося уникнути. Заради Мері — так воно й краще, та все одно залишалося відчуття незавершеної справи. Проте що таке смерть, як не обірвані справи?
Похорону не було. Том пожертвував своє тіло для медичних досліджень, але, з огляду на почуття його колег, не для цього дослідного полігону. Під час відправи Мері трималася гідно, стояла із сухими очима біля повного чоловіка середнього віку в бездоганному костюмі. Я спочатку не зрозумів, що це їхній син. Він мав роздратований вигляд людини, в якої купа інших, значно важливіших справ. Мене познайомили з ним. Він мляво й неохоче потис руку.