— Як я вже казав, ми маємо зв’язану й оголену жертву, яку примотали до столу й, цілком імовірно, понівечили. Питання полягає в тому, чи були рани результатом посткоїтального гніву, чи розчарування й вивільнення сексуальної напруги. Іншими словами, вони були завдані тому, що в нього встало, чи тому, що не встало?
Його слова зустріли мовчки. Навіть команда судмедекспертів відірвалася від роботи, щоб послухати.
— Ви вважаєте, що мотив сексуальний? — запитала за мить Джейкобсен.
Ірвінґ удав подив. Я відчув, як зростає моя непри-язнь до нього.
— Вибачте, я думав, що це було б очевидно з того факту, що жертва залишилася голою. Ось чому поранення важливі. Ми маємо справу з кимось, хто або заперечує свою сексуальність, або обурюється нею і виливає огиду до себе на свою жертву. У кожному разі, він не є відкритим гомосексуалістом. Це може бути одружений чоловік, опора суспільства. Можливо, той, хто полюбляє вихвалятися своїми перемогами над жінками. Це зробив хтось, хто ненавидить те, ким він є, і сублімував цю огиду до себе в агресію і спрямував її на жертву.
Обличчя Джейкобсен лишалося безвиразним:
— Я думала, ви сказали, що вбивця пишається тим, що зробив? Що не було ознак сорому чи жалю?
— Щодо справжнього вбивства — ні. Тут він б’є себе в груди, намагаючись переконати всіх, включно із собою, який він великий і сильний. Але причина, чому він це зробив, — це інше питання. Ось чого він соромиться.
— Можуть бути й інші причини, чому жертва оголена, — зауважила Джейкобсен. — Наприклад, як форма приниження чи інший спосіб здійснення контролю.
— Так чи так, контроль зазвичай зводиться до сексу. — Ірвінґ усміхнувся, але це почало видаватися трохи вимушено. — Серійні вбивці-геї — рідкість, проте вони існують. І з того, що я бачив, думаю, що це цілком може бути те, що ми тут маємо.
Джейкобсен не збиралася відступати.
— Ми недостатньо знаємо про мотивацію вбивці…
— Вибачте, але чи маєте ви великий досвід у розслідуванні серійних убивств? — Від усмішки Ірвінґа повіяло холодом.
— Ні, але…
— Тоді, можливо, ви позбавите мене нарисів із популярної психології.
Тепер він навіть не вдавав усмішки. Джейкобсен не відреагувала, але червоні плями на щоках видали її. Я відчував до неї симпатію. Була вона відвертою чи замкненою, однак такого поводження не заслужила.
Запала ніякова тиша. Ґарднер її перервав:
— Що з жертвою? Ви думаєте, що вбивця міг знати цю людину?
— Може, так, а може, й ні, — Ірвінґ раптом втратив інтерес. Він смикав комір сорочки, його кругле обличчя розчервонілося і вкрилося потом. Відтоді, як відчинили вікно, хатина трішки прохолола, але тут усе ще було задушливо й спекотно.
— Я закінчив. Мені знадобляться копії висновків судово-медичної експертизи та фотографії, а також будь-яка інформація про жертву, якою ви володієте.
Він звернувся до Джейкобсен з начебто ласкавою усмішкою:
— Сподіваюся, ви не проти нашої невеличкої суперечки. Можливо, ми могли б обговорити її детальніше, за чаркою.
Джейкобсен не відповіла, але її виразний погляд змусив мене подумати, що йому не варто покладати надії. Біхевіорист марно витрачав час, намагаючись її зачарувати.
Ірвінґ пішов, у хатині стало спокійніше. Я пішов узяти камеру з Томового кейса. Наше основне правило полягало в тому, що ми завжди робили власні фотографії тіла, незалежно від того, чи вже мали фото з місця злочину. Але не встиг я почати, як хтось вигукнув:
— Схоже, у мене щось є!
Це той здоровань. Він стояв навколішки на підлозі біля дивана, намагаючись витягнути щось з-під нього. Нарешті дістав маленький сірий циліндр, тримаючи його з дивовижною делікатністю пальцями в рукавичці.
— Що це? — підійшов до нього Ґарднер.
— Схоже на касету з плівкою, — гладун пихтів від зусилля. — Для тридцятип’ятиміліметрової камери. Мабуть, закотилася сюди.
Я глянув на фотоапарат, що тримав у руці. Цифровий, такий самий, яким зараз користуються більшість слідчих.
— Ще хтось знімає на плівку? — запитала поліціянтка, яка приносила Ірвінґові ментол.
— Тільки затяті аматори та пуристи, — відповів здоровань. — Мій кузен просто схиблений на плівці.
— Йому подобається гламурна фотографія, тобі теж, Джеррі? — запитала жінка, і всі засміялися.
Обличчя Ґарднера залишалося незворушним.
— Є щось усередині?
Поліціянт зняв кришку.
— Ні, тільки повітря. Зачекайте хвильку…
Він підніс блискучий циліндр до світла, примружився, заглянув.