— Через те, що з тобою сталося?
— І через це теж.
Через це та через інше. Тому що робота в тебе на першому місці. Бо тебе ледве не вбили. Тому що вона не хотіла більше сидіти вдома, гадаючи, чи не повториться знову це жахіття.
— Шкода, — буркнув Том.
Я кивнув, утупившись у лобове скло. Мені теж.
Індикатор повороту клацнув, Том звернув на іншу дорогу. Ще темнішу за попередню.
— Давно в тебе проблеми із серцем? — запитав я.
Том мить помовчав, а потім фиркнув:
— Постійно забуваю про твою кляту медичну освіту.
— Що це, стенокардія?
— Так кажуть. Але я в нормі, нічого серйозного.
Як на мене, сьогодні все було досить серйозно. Подумав про всі інші випадки, коли бачив, як йому доводилося зупинятись, щоб перевести подих, відколи я приїхав. Мав би зрозуміти раніше. Не був би такий занурений у власні проблеми, можливо, й зрозумів би.
— Тобі слід навантаження зменшити, а не гасати пагорбами, — сказав я йому.
— Не збираюсь із собою панькатися, — відповів він роздратовано. — Ліки приймаю, усе під контролем.
Я йому не вірив, але знав, коли слід припинити розмову. Деякий час ми їхали мовчки, обидва переосмислюючи те, що залишилося невимовленим. Салон «універсала» освітився сліпучо-яскравими фарами, позаду рухалась інша машина.
— То що, допоможеш мені завтра з обстеженням? — запитав Том.
Тіло планували доставити в морг Медичного центру Університету в Ноксвіллі. Оскільки про візуальне упізнання мова не йшла — у пріоритеті стояли всі можливі способи ідентифікації тіла. Центр судово-медичної антропології мав власні лабораторії, за дивним збігом розташовані на спортивному стадіоні «Нейленд» у Ноксвіллі, але їх частіше використовували для досліджень, а не для справжнього розслідування вбивств. БРТ також мало власні приміщення в Нешвіллі, але в цьому разі морг Медичного центру Університету Теннессі був зручнішим. Зазвичай я скористався б нагодою допомогти Томові, проте тепер вагався.
— Не знаю, чи готовий.
— Дурня, — незвично прямо відрізав Том. І зітхнув. — Слухай, Девіде, тобі останнім часом було важко, я знаю. Але ти приїхав сюди, щоб стати на ноги, і я не можу придумати кращого способу це здійснити.
— А Ґарднер? — Я досі вагався.
— Іноді Ден трохи колючий з незнайомцями, але він цінує талант, як ніхто. Крім того, мені не потрібно питати його дозволу, щоб мати помічника. Зазвичай я б запросив когось зі своїх студентів, але краще б тебе. Звісно, якщо ти не хочеш зі мною працювати…
Я не знав, чого хочу, та навряд чи міг йому відмовити.
— Якщо ти впевнений, тоді дякую.
Задоволений, він знову звернув увагу на дорогу попереду. Раптом салон автомобіля залило світло, коли машина позаду нас скоротила дистанцію. Том примружився, фари засліпили його, відбившись у дзеркалі заднього огляду. Вони були всього лиш за кілька футів, досить потужні та яскраві, мабуть, пікап або невелика вантажівка.
Том роздратовано цокнув язиком.
— Що, в біса, робить цей придуркуватий?
Він пригальмував, з’їхавши на узбіччя, щоб пропустити іншу автівку. Але фари також сповільнилися, залишаючись позаду нас.
— Гаразд, ти мав шанс, — пробурмотів Том, знову прискорюючись.
Фари рухалися за нами, тримаючись одразу за «універсалом». Я обернувся, намагаючись побачити, хто нас переслідує. Але відблиски не дозволяли нічого роздивитися через заднє скло, машина позаду лишилася невидимою.
Заскреготала асфальтом гума, фари різко повернули ліворуч. Я помітив пікап із високим кузовом і вікнами, мов чорні дзеркала, який пронісся повз нас із гортанним ревом. «Універсал» похитнувся, пікап рвонув далі, задні ліхтарі швидко зникли в темряві.
— Кляте бидло, — пробурмотів Том.
Він потягнувся до CD-плеєра, і ніжний голос труби Чета Бейкера повів нас назад до цивілізації.
Розділ 4
Том підвіз мене до лікарні, де я залишив свою машину. Ми домовилися зустрітися наступного ранку в морзі. Він поїхав додому, я — до готелю, вдячний, що справи на сьогодні завершені. Хотілося лише прийняти душ, перекусити й нарешті спробувати заснути.
Саме так і минали мої вечори.
Підіймаючись до номера, я згадав, що погодився піти на вечерю з Полом і компанією. Глянув на годинник: виявляється, Пол приїде по мене за пів години.
Я застогнав і впав на ліжко. Ще тільки товариства мені зараз не вистачало. Я не дуже компанійський, а чемна розмова з незнайомцями після важкого дня — зовсім не те, чого б хотілося. Спокуса зателефонувати Полу й перепросити зростала щохвилини, але жодної причини вигадати не вдалося. Та й невдячно якось відмовляти друзям.