Агов, Гантере, зберися. Не вистачало ще перетворитися на відлюдька. Я неохоче виборсався з ліжка. Якщо поквапитися, встигну прийняти душ. Роздягнувся й увійшов до кабінки, відкрутив воду на повну. Шрам на животі здавався чужим і дивним, ніби не був частиною мене. Потворна рожева лінія плоті вже загрубіла, але я все ж намагався не торкатися її. Колись, мабуть, звикну до цього шраму, та поки ще не встиг.
Підставив обличчя під пекучі бризки, глибоко вдихнув наповнене парою повітря, намагаючись розвіяти раптові спогади. Руків’я ножа, що стирчить з-під ребер, гаряче, липке відчуття крові, яка стікає на чорні й білі кахлі підлоги… Я потрусив головою, мов пес, намагаючись викинути небажані образи. Мені пощастило. Ґрейс Стракен — одна з найкрасивіших жінок, які траплялися мені в житті. І найнебезпечніша. Відповідальна за смерть щонайменше пів дюжини людей. Не знайди мене Дженні вчасно, я продовжив би цей список. Знав, що маю бути вдячним за те, що живий, та все одно важко було залишити це жахіття позаду.
А надто — бо Ґрейс досі десь блукала.
Поліція запевнила мене, що знайти її — лише питання часу, що вона надто нестабільна, щоб довго перебувати на волі. Але Ґрейс — багата жінка, охоплена жагою помсти, ірраціональною та смертельною. Вона не здасться так легко. І полювала не лише за мною. Колись ця жінка вже намагалася вбити молоду матір з донькою, вони врятувалися ціною ще одного життя. Коли Ґрейс напала на мене, Елен і Анна Макліод жили під охороною поліції і під фальшивим прізвищем. Звісно, їх важче вистежити, ніж криміналіста, чий номер внесено до телефонної книги, але, ніде правди діти, ніхто з нас не буде в безпеці, доки Ґрейс не спіймають.
Жити з цим непросто. Жити й носити на собі шрам — постійне нагадування про те, як близько вона підійшла.
Я увімкнув настільки гарячу воду, скільки міг витерпіти: нехай струмені обшпарять усі темні думки. Обтрусився, витерся рушником, аж шкіру запекло, одягнувся і збіг униз. Від гарячого душу стало легше, але у фоє готелю я спускався без ентузіазму. Пол уже чекав на дивані, зосереджено шкрябаючи щось у маленькому блокноті.
— Вибач. Довго сидиш?
Він підвівся, запхав блокнот у задню кишеню.
— Щойно приїхав. Сем у машині.
Він припаркувався перед входом. На пасажирському сидінні чекала вродлива жінка років тридцяти з довгим білявим волоссям. Вона, не приймаючи рук з округлого живота, обернулася до мене, коли я всівся позаду.
— Привіт, Девіде, рада знову тебе бачити.
— І я тебе, — я справді тішився. Є люди, з якими тобі одразу легко, і Сем саме така. Ми зустрічалися тільки раз, на початку минулого тижня, але здавалося, наче дружимо багато років. — Як ти?
— Ну, мені болить спина, болять ноги, а про інше тобі краще не знати. Але, крім цього, скаржитися немає на що, — вона всміхнулася, підкреслюючи жарт. Сем мала щастя добре переносити вагітність. Вона сяяла здоров’ям і, попри весь дискомфорт, явно насолоджувалася кожною миттю.
— Останнім часом маля бешкетує, — зауважив Пол, вивертаючи машину зі стоянки. — Я все кажу Сем: це виразна ознака, що то дівчина, але вона слухати не хоче.
Вони не хотіли дізнаватися стать дитини. Сем казала, що це зіпсує сюрприз.
— Дівчата не такі буйні. Це хлопчик.
— Ящик пива на те, що ти помиляєшся.
— Ящик пива? Найкраще, на що ти здатний? — вона обернулася до мене. — Девіде, хіба то застава для вагітної жінки?
— Як на мене, хитрий хід. Він зможе випити заставу, навіть якщо програє.
— Агов, ти маєш бути на моєму боці, — запротестував Пол.
— Він більш практичний, — Сем штурхнула чоловіка.
Під їхні кпини мене почало попускати. Так приємно було бачити їхнє щастя, хоча спочатку трішки кольнула заздрість. Коли Пол зупинився на стоянці, я пошкодував, що коротка подорож уже закінчилася.
Ми були в Старому місті — колишньому індустріальному центрі Ноксвілла. Деякі фабрики та склади тут ще залишалися, але район зазнав витонченої перебудови: промисловість поступилася місцем барам, ресторанам і житловим комплексам. Пол поставив машину неподалік від стейк-гаусу, де збиралася компанія. Під склепіннями старої цегляної будівлі стояли столики, лунала жива музика. Нам довелося пробиратися крізь залюднену залу до великої групи, що розташувалася біля вікна. Напівпорожні пивні келихи й сміх свідчили, що вечірка вже в розпалі. Що я тут роблю? Було б не приходити.