Але мене вже всадили за стіл — пізно відступати. Усі перезнайомилися, та я забув імена, щойно почув. Крім Пола й Сем, я впізнав тільки Алану, кримінальну антропологиню, яка підказала мені сьогодні, де знайти Тома на полігоні. Вона прийшла з кремезним хлопцем, мабуть, її чоловіком, решта — чи то викладачі, чи то студенти, яких я не знав.
— Маєш ковтнути пива, Девіде, — сказав Пол, нахиляючись до мене через Сем. — У них тут власна броварня. Фантастика просто.
Я майже не торкався алкоголю протягом кількох місяців, але відчував, що сьогодні варто пропустити келих. Холодне темне пиво виявилося чудовим на смак. Я випив половину майже одним ковтком і, зітхнувши, поставив кухля.
— Схоже, тобі це було потрібно, — зауважила Алана. — Важкий день, еге ж?
— Щось таке, — погодився я.
— Буває.
Вона здійняла келих в іронічному тості. Я знову ковтнув пива, відчуваючи, як починаю розслаблятися. За столом панувала неформальна дружня атмосфера, я легко втягнувся в розмови, що точилися навколо. Коли принесли вечерю, просто накинувся на неї. Замовляючи стейк із зеленим салатом, я навіть не помітив, який голодний.
— Тішишся життям?
Сем усміхалася мені над склянкою мінеральної води. Я кивнув з повним ротом, намагаючись проковтнути шматок стейка.
— Це так очевидно?
— Угу. Вперше бачу тебе розслабленим. Треба частіше так відриватися.
Я розсміявся.
— Не такі вже й кепські мої справи, еге ж?
— Ну, просто ти дуже стриманий, — вона тепло всміхнулася. — Я знаю, ти приїхав сюди, щоб зрозуміти, на якому ти світі. Але ніхто ж не забороняє час від часу просто насолоджуватися життям. Ти тут серед друзів.
Я опустив очі, вражений більше, ніж хотілося визнати.
— Я знаю. Дякую.
Вона поворухнулася на сидінні й скривилася, приклавши руку до живота.
— Усе добре? — запитав я.
Вона болісно всміхнулася.
— Він трохи неспокійний.
— Він?
— Він, — твердо сказала вона, крадькома дивлячись на Пола. — Це безумовно.
Тарілки прибрали, замовили десерти та нові напої. Я випив кави, знаючи, що ще одне пиво точно буде зайвим. Розвалився на стільці й просто насолоджувався моментом.
І раптом мій гарний настрій розбився вщент.
Не знати звідки я відчув нотки мускусу з легкими прянощами, які неможливо сплутати ні з чим. За мить аромат зник, загубившись серед сильніших запахів їжі й пива, але я знав, що мені не здалося. Упізнання вразило, як удар струмом. Наче я знову опинився на кахляній підлозі коридору, залізний запах крові змішувався з тонким чуттєвим ароматом.
Парфуми Ґрейс Стракен.
Вона тут. Я різко випростався на стільці, несамовито роззираючись. У ресторані змішалися звуки й барви. Я оглядав обличчя навколо, відчайдушно шукаючи виразні риси, якусь хибу в маскуванні. Вона десь тут. Де вона?
— Кави?
Тупо підняв очі на офіціантку, що стала поруч.
Ще й двадцяти нема, трішки повненька. Парфуми дівчини перебили запахи кухні й бару: дешевий мускус, важкий та нудотний. Зблизька геть інакший, ніж тонкі парфуми Ґрейс.
Але досить подібний, щоб на якусь мить увести мене в оману.
— Ви замовляли каву? — сторожко запитала офіціантка.
— Вибачте. Так, дякую.
Вона поставила філіжанку й пішла далі. Руки й ноги тремтіли від наслідків викиду адреналіну, спина вкрилася сиротами. Я зрозумів, що моя рука стискає шрам, і той болить. Ідіоте. Наче Ґрейс могла поїхати за тобою… Усвідомлення того, наскільки в мене розхитані нерви, які вони напружені навіть тут, залишило кислий присмак у роті. Я намагався змусити себе розслабитися, та серце калатало. Раптом здалося, що в кімнаті не вистачає повітря. Шум і запахи стали нестерпними.
— Девіде? — Сем стурбовано дивилася на мене. — Ти побілів як полотно.
— Просто трохи втомився. Час повертатись.
Треба вийти. Почав вибирати купюри з гаманця, не міг розпізнати, де яка.
— Почекай, ми тебе підвеземо.
— Ні! — Я поплескав її по руці, поки вона не встигла повернутися до Пола. — Будь ласка. Справді, я впораюсь.
— Ти певний?
Змусив себе всміхнутися.
— Звісно.
Її це не переконало, але я вже відсунув стілець, кинув на стіл жменю купюр, не знаючи, достатньо чи ні. Пол та інші були зайняті розмовою, але я не зупинявся, щоб попрощатись. Я мало не побіг, коли вирвався крізь двері на вулицю. Глибоко вдихнув прохолодне весняне повітря, та не зупинився навіть тепер. Ішов і йшов, не знаючи та не піклуючись про те, куди прямую, — тільки б далі рухатися.
Зійшов з узбіччя й відскочив, коли ліворуч від мене пролунав оглушливий гудок. Я перестрибнув на тротуар, за кілька дюймів від мене промчав тролейбус, вікна яскраво світилися в темряві. Щойно він проїхав, я швидко перейшов дорогу, повернув кудись навмання. Минуло багато років, відколи я був у Ноксвіллі, тож уявлення не мав, де я й куди їду.