Байдуже.
Лише побачивши попереду темряву за вуличними ліхтарями, я нарешті пригальмував. Відчув річку ще до того, як побачив її, — вологе повітря нарешті повернуло мене до тями. Обливаючись потом, я сперся на поручні. Мости, перекинуті між обсадженими деревами берегами, здавалися в темряві скелетними арками, всіяними цятками вогнів. Під ними спокійно текла річка Теннессі, як і тисячі років тому. І, мабуть, тектиме ще тисячі.
Що з тобою, в біса, коїться? Тікати з переляку через якісь дешеві парфуми. Але я був надто змученим, щоб соромитися. Самотній, як ніколи в житті, я дістав телефон і прогорнув список контактів. Ім’я та номер Дженні спливли на освітленому дисплеї. Я тримав великий палець над клавішею набору, страшенно бажаючи знову поговорити з нею, почути її голос. Але у Великій Британії зараз ще дуже рано. І навіть якщо я їй зателефоную, то що скажу?
Усе вже було сказано.
— Котра година?
Я стрепенувся, почувши поряд голос. У темряві між вуличними ліхтарями все, що я зміг розгледіти в тому, хто говорив, — червоне світло цигарки. Із запізненням я зрозумів, що вулиця безлюдна. Бовдуре. Здолати такий шлях і нарватися на грабіжника?
— Пів на одинадцяту, — бовкнув я йому й напружився, очікуючи нападу.
Але він лише вдячно кивнув і пішов далі, зникнувши в темряві за сусіднім ліхтарем. Я тремтів — і не тільки через вологий холод, що тягнувся від річки.
Порожньою вулицею наближалися привітні жовті вогні таксі. Я змахнув рукою, спинив авто й повернувся до готелю.
***
Кіт — твій найперший спогад.
Перед цим мали б бути інші, ти це знаєш. Але не такі яскраві. Жодного іншого спогаду тобі не вийняти, не відтворювати раз за разом. Цей настільки реальний, що навіть тепер відчуваєш, як сонце пече потилицю, бачиш власну тінь на землі перед собою, коли нахиляєшся.
Ґрунт м’який, легко копається. Ти береш шматок дошки, відламаний від паркану, біла штахетина підгнила, розсипається просто в руках. Зараз знову зламається, але довго копати не треба.
Це не глибоко.
Спочатку ти його нюхаєш. Неприємний солодкий запах — і знайомий, і не схожий на те, що відчував раніше. Ти зупиняєшся на деякий час, нюхаєш вологий ґрунт, відчуваєш знервованість — чи радше збудження. Ти знаєш, що не варто цього робити, але надто цікаво. Уже тоді з’являються запитання — так багато запитань. Але відповідей немає.
Деревина вдаряється об щось майже відразу, ти продовжуєш копати. Інша текстура ґрунту. Починаєш зішкрябувати остаточний шар землі, помічаючи, що запах посилився. Нарешті тобі видно: картонна коробка з-під взуття, її боки промоклі та гниють.
Коробка починає розпадатися, ти намагаєшся її вийняти, мокру й провислу від ваги всередині. Хутко ставиш на землю. Пальці здаються незграбними й чужими, коли знімаєш кришку, дух перехоплює. Ти боїшся, але збудження легко переважує страх.
Ти повільно знімаєш кришку коробки для взуття.
Кіт — це руда брудна купа. Напівзаплющені очі бліді й тьмяні, як кульки, що поздувалися після вечірки. У хутрі ворушаться комахи, жуки тікають від денного світла. Ти дивишся в захваті, як жирний хробак згортається і стискається, вилазить з котячого вуха. Узявши палицю, тицяєш у кота. Нічого не відбувається. Знову штовхаєш, сильніше. Знову нічого. У голові формується слово, почуте раніше, але не усвідомлене досі.
Мертвий.
Ти пам’ятаєш кота, яким він був. Товстий скажений клубок злоби й пазурів. Тепер це… нічого. Як жива тварина, яку ти пам’ятаєш, могла стати цією гнилою шерстю? Питання наповнює голову, воно надто велике — не втримати. Ти нахиляєшся ближче, ніби якщо придивишся, то знайдеш відповідь…
…і раптом тебе смикають. Обличчя сусіда спотворене гнівом і ще якимось іншим почуттям, ти не можеш зрозуміти яким. Лише роки по тому ти ідентифікуєш його як огиду.
— На Бога! Що ти робиш? От же ж, яке кончене!
Він кричить і кричить, потім на тебе кричать у будинку. Ти навіть не намагаєшся пояснити, що це було, бо не розумієш себе. Але ні гнівні слова, ні покарання не зітруть пам’ять про побачене. Або те, що відчувалося тоді, і все те, що відчуваєш навіть зараз, гніздиться десь у шлунку. Неперевершене почуття подиву та палкої, невгамовної цікавості.
Тобі п’ять років. І ось як це починається.