Але навіть мертва й облізла шкіра залишає в собі сліди колишнього Я. Навіть зараз вона має що розповісти та має що приховати.
Якщо знаєш, куди дивитися.
Ерл Бейтмен лежав горілиць обличчям до сонця. Над головою, у синьому небі Теннессі, кружляли птахи. Жодної хмаринки, тільки слід літака повільно розчинявся в блакиті. Ерл завжди тішився сонцем. Любив, як воно поколює розпечену шкіру, коли цілий день просидів з вудкою біля річки. Подобалося йому, як усе навколо змінюється від яскравого доторку гарячого проміння. Сонця в Теннессі було вдосталь, та сам Ерл був із Чикаго, і тамтешні холодні зими виморозили його кістки на все життя.
У сімдесятих він переїхав до Мемфіса й одразу зрозумів, що ця грузька вологість йому більше до душі, ніж провіяні вітрами вулиці рідного міста. Звісно, якщо ти дантист із невеличкою практикою, молодою дружиною та трьома дітлахами, яких треба годувати, — не дуже посидиш з вудкою. Але так чи так, сонце завжди було поруч. Йому припало до серця навіть задушливе літо Теннессі, коли вітер не освіжає лице, а наче вкриває його вологою фланеллю, і вечори доводиться просиджувати в затісній квартирі з малими та Кейт.
Проте відтоді багато змінилося. Практика процвітала, тісна квартирка поступилася більшій та кращій домівці. Два роки тому вони з Кейт перебралися до нового будинку: п’ять спалень, гарна місцина, широка густа зелена галявина, на якій весь його виводок онуків може бавитися досхочу, а ранкове сонце грає тендітними веселками між струменями поливального фонтанчика.
От на тій галявині й схопило йому серце, коли він, обливаючись потом, намагався відпиляти ту кляту засохлу гілку від старого бобівника. Він покинув пилку, яка застрягла в деревині, спромігся ступити кілька кроків до будинку, але біль підкосив.
У кареті швидкої, із кисневою маскою, притиснутою до обличчя, він міцно тримав за руку Кейт, силкуючись усміхнутися й заспокоїти її. У лікарні навколо нього зчинилася звична метушня: усі ці голки-шмолки, скажений писк приладів, біганина… Так добре стало, як усе нарешті змовкло. Невдовзі, коли всі потрібні папери було підписано — ця неминуча бюрократія, що супроводжує кожного з нас від народження, — Ерла нарешті відпустили.
І ось тепер він лежав, розтягнувшись на весняному сонечку. Голякá, на низькому дерев’яному тапчані, посеред густого килима лугової трави й листя. Він перебував тут уже понад тиждень — достатній час для того, щоб плоть розклалася, оголивши кістки та хрящі під муміфікованою шкірою. Пасма волосся ще й досі трималися на черепі, порожні очниці якого витріщалися в лазурове небо.
Я закінчив знімати обміри й вийшов із вольєра, що захищав тіло дантиста від птахів і гризунів. Витер піт з чола. Полудень давно минув, припікало добряче, хоча тепла пора року щойно розпочалася. Весна помалу набирала сили: бруньки вже набрякли й обважніли. За тиждень чи два запанує бурхлива пишна зелена краса, але зараз берези й клени лісистого Теннессі ще стримували молоді паростки, наче не бажаючи випускати їх на волю.
Працював я на схилі нічим не примітного пагорба. Можна навіть сказати, мальовничого, хоч його не порівняєш зі стрімкими величними хребтами Смокі-Маунтінс, що здіймаються вдалині. А втім, кожного, хто тут побував, вражав зовсім інший аспект природи: трупи людей на різних стадіях розкладання по всьому схилові. Прикриті густим підліском, під пекучими променями сонця, чи в затінку… свіжіші, у яких ще вирували гази розпаду… давніші, висохлі, на них залишилася сама шкіра. Деякі трупи сховали з очей, прикрили землею, засунули до багажника автомобіля. Інші, як і той, на якому я робив заміри, лежали відкрито, захищені сітчастими огорожами, немов експонати жахливої інсталяції. Тільки-от призначення цього місця було значно серйознішим за артоб’єкти. І значно менш публічним.
Я склав у сумку блокнот і обладнання та спробував розім’яти затерплу руку. Лінія життя на долоні перерізана навпіл тонкою білою смужкою — плоть у цьому місці розсікло до кістки. Так і є: ніж, що минулого року мало не обірвав мені життя, докорінно його змінив. Я почепив сумку на плече й випростався. Біль у животі при піднятті ваги вже майже не відчувається. Шрам під ребрами повністю загоївся, а за кілька тижнів можна буде відпочити від антибіотиків, які я постійно приймаю от уже дев’ять місяців. Доведеться все життя берегтися від інфекцій, але мені, можна вважати, пощастило: втратив тільки частину кишківника із селезінкою. Важче змиритися з іншою втратою.
Отже, дантист лишився повільно розкладатися далі, а я обійшов потемніле й набрякле тіло, частково приховане кущами, та рушив вузькою стежкою, що петляла поміж деревами. Молода темношкіра жінка в сірому хірургічному халаті й штанях сиділа навпочіпки біля трупа, прихованого в тіні поваленого дерева. Пінцетом вона вибирала з нього личинки, ті пручалися й звивалися, а вона скидала кожну в окрему баночку та закручувала кришкою.