Дезартикуляція, розчленування.
Треба було відрізати череп, тазові кістки, ноги й руки, а ця робота вимагає як обережності, так і грубої сили. Будь-яке пошкодження кістки потрібно ретельно зафіксувати, щоб не сплутати з передсмертною травмою. Я почав відділяти череп, старанно розрізаючи хрящ між другим і третім шийними хребцями, коли повернулася Саммер.
У хірургічному комбінезоні та фартуху вона не здавалася вже такою недоречною в морзі, хіба що пірсинг на вухах і носі вибивався із загальної картини. Висвітлене волосся дівчина сховала під хірургічною шапочкою.
— Де доктор Ліберман? — запитала вона.
— Треба було вийти, — я не уточнював. Том не хотів би, щоб хтось із його учнів дізнався, що він хворий.
Саммер кивнула.
— Мені розпочати з реагенту?
Я не був упевнений, що Том планував саме це, але думка видалася слушною. Ми почали наповнювати великі чани з нержавіючої сталі розчином реагенту та встановлювали їх для нагрівання на газових пальниках. Хоча потужна витяжка над пальниками виводила з кімнати більшу частину пари та запахів, поєднання реагенту й вареної плоті дивно скидалося на пральню і поганий ресторан.
— То ви британець? — запитала Саммер за роботою.
— Так.
— Як же ви тут опинилися?
— Звичайний дослідницький візит.
— Хіба у вас, у Великобританії, немає дослідних полігонів?
— Є, звісно, та не такі, як у вас.
— Так, полігон у нас суперовий, — великі очі дивилися на мене крізь окуляри. — Як воно — бути там судовим антропологом?
— Зазвичай холодно й мокро.
Вона засміялася.
— А ще що? Не таке, як у нас?
Я не дуже хотів про це говорити, але вона просто намагалася підтримувати дружню розмову.
— Ну, основи ті самі, проте є кілька відмінностей. У нас не так багато правоохоронних органів, як у вас. — Сторонню людину здивувала б кількість автономних шерифів і департаментів поліції, не кажучи вже про державні та федеральні агентства, які діяли в США. — Але головна відмінність — клімат. Якщо літо не дивує погодою, нам такі висохлі тіла, як у вас тут, не трапляються. Розкладання, швидше за все, вологе, з більшою кількістю цвілі та слизу.
Вона скривилася.
— Гидота. Ви коли-небудь думали про переїзд?
Усупереч бажанню, я розсміявся.
— Ви маєте на увазі роботу в сонячному поясі? Ні, не можу сказати, що думав, — однак я вже сказав про себе стільки, скільки хотів. — А ви? Які у вас плани?
Саммер розпочала жвавий опис власного життя: своїх амбіцій на майбутнє, своєї роботи в барі Ноксвілла, де вона підробляла, щоб купити авто. Я час від часу вставляв слово чи два, задоволений тим, що її монолог тривав без упину. Роботі це не заважало, а потік слів допоміг розслабитися, і коли Том повернувся, то я з подивом побачив, що минуло майже дві години.
— Я бачу, у вас тут прогрес, — схвально зауважив він, підходячи до столу.
— Це було досить просто, — я не питав, як він почувається в присутності Саммер, але бачив, що йому краще. Він дочекався, поки вона повернеться до чанів, що кипіли на газових пальниках, поманив мене вбік.
— Даруй, мав довгу розмову з Деном Ґарднером. Цікавий розвиток подій. У реєстрі немає відбитків пальців Террі Луміса, хлопця, чий гаманець був у хатині, тож їм усе одно потрібно, щоб ми підтвердили, чи це він. — Том вказав на останки на столі. — Але вони отримали результат аналізу відбитка з плівки. Належить Віллісові Декстеру. Механік із Сев’єрвілла, тридцять шість років.
Сев’єрвілл — маленьке містечко неподалік від Ґетлінбурґа, десь миль за двадцять від місця, де в гірській хатині знайшли тіло.
— Це добре, так?
— Мабуть, — погодився він. — Ще вони знайшли кілька інших відбитків пальців Декстера. Один із них на тижневої давнини квитанції з кредитки — у гаманці Луміса.
Усе це наводило на думку, що Террі Луміс був жертвою, а Вілліс Декстер — його вбивцею. Том якось дивно все це розповідав. Схоже, не все так однозначно.
— То його заарештували?
Том зняв окуляри, протер їх серветкою, на його губах грала загадкова усмішка.
— Ну, ось у чому річ. Здається, Вілліс Декстер загинув у автокатастрофі шість місяців тому.
— Не може бути, — ахнув я. Тож або відбитки пальців не його, або у свідоцтві про смерть вказано не те ім’я.
Том знову надягнув окуляри.
— Ось чому ми завтра раненько ексгумуємо його могилу.
***
Тобі дев’ять років, і ти бачиш перший труп. Тебе вбирають у вихідний одяг і проводять у кімнату, де дерев’яні стільці стоять навколо блискучої труни, що розташована попереду. Виставлена на лавах, покритих потертим чорним оксамитом. На одному куті криваво-червона торочка розпустилася. Твою увагу привертає те, як вона згорнулася в майже ідеальну вісімку, ти наближаєшся до труни, а вже тоді думаєш зазирнути всередину.