Ґарднер вказав на високого чоловіка в пальті з верблюжої шерсті.
— Це Еліот Йорк. Власник Стіпл-Гілл. Допомагає організувати ексгумацію.
— Завжди радий допомогти, — Йорк поспішив потиснути Томові руку. — Докторе Лібермане, для мене це честь, сер.
Запах його одеколону перебивав навіть дизельні пари від екскаватора. На вигляд десь під п’ятдесят, проте точніше важко сказати. Великий, огрядний чоловік, з тих, у кого із віком не з’являються зморшки, але важчають риси обличчя. Волосся тьмяне, мабуть, пофарбоване. Коли Йорк обернувся, стало видно, що воно ретельно зачесане у спробі приховати голомозу маківку.
Я помітив, що Том якнайшвидше відняв руку, а тоді вже відрекомендував мене.
— Це мій колега, доктор Гантер. Приїхав до нас із Великобританії.
Йорк недбало кивнув мені. Зблизька манжети пальта з верблюжої шерсті виявилися зношеними й потертими, а чорний костюм, наскільки це було видно, потребував чищення. Судячи зі свіжих порізів і кущиків пропущеної щетини, голився він або поспіхом, або тупою бритвою. І навіть ядучий одеколон, від якого сльозилися очі, не міг замаскувати сигаретний подих і жовті нікотинові плями на пальцях.
Він, навіть не відпустивши моєї руки, повернувся до Тома:
— Я багато чув про вашу роботу, докторе Лібермане. І про ваш полігон, звичайно.
— Дякую, але це не зовсім «мій» полігон.
— Звісно, ні. Та все одно це гордість Теннессі, — він ледь помітно всміхнувся. — Не те щоб я порівнював своє, так би мовити, покликання з вашим, але по-своєму мені подобається думати, що я також виконую державну службу. Не завжди приємно, та все одно необхідно.
Усмішка Тома не згасала.
— Цілковито. Отже, ви проводили це поховання?
Йорк кивнув:
— Мали честь, сер, хоча, боюся, я не можу достеменно пригадати цей конкретний випадок. Ми виконуємо так багато роботи, ви розумієте. Стіпл-Гілл надає повний комплекс похоронних послуг, включно як і з кремацією, так і похованням у цій прекрасній місцині, — він обвів помахом руки недоглянуту територію, наче це був величний парк. — Мій батько заснував компанію у 1958 році, і відтоді ми обслуговуємо померлих. Наш девіз — «Гідність і комфорт», і мені подобається думати, що ми його виправдовуємо.
Рекламну тираду зустріли ніяковим мовчанням. Підійшов Ґарднер, Том видихнув з полегшенням.
— Ще трохи. Майже закінчили, — повідомив він. Усмішка Йорка зникла від розчарування, коли Тома вивели з його орбіти.
Ніби на підтвердження правдивості слів Ґарднера, екскаватор висипав на купу останній ківш землі й дав задній хід, кашлянувши наостанок вихлопом солярки. Чоловік, якого я визначив як представника служби охорони здоров’я, з утомленим виглядом кивнув одному з робітників. Одягнувши захисний комбінезон і маску, той пройшов уперед і розлив дезінфектант у відкритій ямі. Хвороба не завжди закінчується смертю носія. Крім бактерій, що живляться розкладеною плоттю, є ще гепатит, ВІЛ, туберкульоз — і це лише кілька з великого переліку патогенів, що їх мертві можуть передати живим.
Робітник у масці й комбінезоні спустив у могилу коротку драбину й почав лопатою вивільняти труну. Поки він прикріпляв ремені, щоб її можна було підняти, небо посвітлішало до блідо-блакитного кольору, на траві виросли довгі тіні, які відкидав ялиновий ліс. Коли робітник виліз, уся бригада стала обабіч могили й почала витягувати труну — моторошний похорон навпаки.
Поступово з’являвся замащений землею паралелепіпед, з нього сипалися грудки. Чоловіки поставили труну на дошки, підготовлені біля могили, і квапливо відступили.
— Холера! Ото смердить! — пробурмотів один із них.
Він мав рацію. Навіть з нашого місця сморід гниття спотворював ранкове повітря. Ґарднер зморщив носа, підійшов і нахилився, щоб оглянути труну.
— Кришка розкололася, — сказав він, вказуючи на тріщину під злиплим ґрунтом. — Не думаю, що її зламали, просто схоже, що затонка деревина.
— Це найкраща американська сосна! Це чудова труна! — вибухнув Йорк. Ніхто не звернув уваги.
Том нахилився над труною, принюхався.
— Ви сказали, що його було поховано шість місяців тому? — запитав він Ґарднера.
— Так, а що?
Том не відповів.
— Дивно. Що ти думаєш, Девіде?
Усі погляди звернулися до мене, я намагався не виказати, як мені ніяково.
— Не має так пахнути, — неохоче мовив я. — Не може так бути через шість місяців.
— Якщо ви не помітили, труна не зовсім герметична, — втрутився Гікс. — Така діра, чого ви хочете?
Я сподівався, що Том відповість, але він натомість уважно роздивлявся труну.