— Тоді вам нема про що хвилюватися. Дякую за допомогу, містере Йорку. Невдовзі до вас прийдуть для розмови.
Йорк набрав у груди повітря, щоб запротестувати, але агент БРТ зупинив його поглядом. Гнівно стиснувши рота, гробар подався геть. Ґарднер замислено спостерігав за ним, немов кіт за пташкою, потім звернувся до Тома.
— Що ж?
— Ви сказали, що це білий чоловік?
— Так. Вілліс Декстер, механік, тридцяти шести років, загинув в автокатастрофі. Ну ж бо, Томе, що ви побачили?
Том кинув мені криву посмішку.
— Девід це помітив. Нехай він повідомить новини.
Красно дякую. Я повернувся до труни, відчуваючи на собі очі Ґарднера та Джейкобсен.
— Погляньте на ніс, — запропонував я. М’які тканини згнили, залишивши відкриту трикутну дірку, вкриту шматками хряща. — Бачите низ носового отвору, де він з’єднується з кісткою, яка тримає верхні зуби? Там має бути носовий гребінь, такий гострий виступ кістки. Але його немає; він плавно зливається з кісткою під ним. Форма носа теж неправильна. Перемичка низька й широка, а сам носовий отвір вже занадто широкий.
Ґарднер вилаявся собі під ніс.
— Ви певні? — запитав він, звертаючись до Тома, а не до мене.
— Боюся, що так, — Том роздратовано цмокнув язиком. — Я б це сам побачив, якби встиг роздивитися. Кожна з цих черепних особливостей сама по собі була б досить сильним маркером походження. Візьміть їх усіх разом — і сумнівів не залишиться.
— Сумніви щодо чого? — спантеличено запитала Джейкобсен.
— Носовий гребінь, про який згадував Девід, — це європеоїдна деталь обличчя, — пояснив їй Том. — Хто б це не був, у нього такого гребеня немає.
Джейкобсен насупилася, розуміючи.
— Ви хочете сказати, що він чорношкірий? Але я думала, що Вілліс Декстер білий.
Ґарднер сердито зітхнув. Він дивився на тіло в труні, наче воно його підвело.
— Це не Вілліс Декстер.
Розділ 7
Сонце променіло високо і яскраво, сліпило, відбиваючись від блискучих машин, що заповнили шосе. Полудень ще не настав, але повітря над розпеченим асфальтом мерехтіло від спеки й вихлопних газів. Автомобілі попереду ледь повзли, заплутавшись довкола миготливих вогнів машин швидкої допомоги, що заблокували одну зі смуг. На ній під кутом стояв новий «лексус», ззаду бездоганно рівний, але передня частина перетворилася на місиво потрощеного металу. Трохи далі від нього на землі валялося те, що колись було мотоциклом. Від нього залишилася безладна купа деталей, хрому й гуми. Дорожнє покриття навколо залляла темна рідина — машинна олива, а може, і ні.
Ми пробралися крізь затор, зважаючи на жести поліціянта, який з кам’яним обличчям регулював рух повз місце аварії. Я звернув увагу на випадкових свідків, що скупчилися на мосту, навислим над шосе, — спираючись на поруччя, натовп витріщався на видовисько внизу. Міст залишився позаду, потік машин відновив свій звичайний плин, ніби нічого не сталося.
На шляху назад поруч зі мною знову сидів наш старий добрий Том. Очі раз у раз спалахували особливим блиском, я знав, що його заінтригував такий поворот подій. Перші відбитки пальців з місця вбивства належали мертвій людині; тепер у її могилі знайшли не те тіло. Ласий шматочок — така головоломка.
— Схоже, повідомлення про смерть Вілліса Декстера може виявитися трохи перебільшеним, еге ж? — розмірковував Том, барабанячи пальцями по керму під композицію Діззі Ґіллеспі, що лунала з плеєра. — Інсценізація власної смерті — чудове алібі, щоб ви знали.
Думки мої блукали деінде, тож я змусив їх повернутися до справи:
— Як думаєш, хто в труні? Ще одна жертва?
— Не робімо поспішних висновків, поки не дізнаємося причину смерті, проте, гадаю, так і є. Звісно, у похоронному бюро могли випадково переплутати трупи, але за наших обставин таке малоймовірно. Ні, мушу визнати, що Ірвінґ, мабуть, слушно каже: маємо справу із серійним убивцею, — він глянув на мене. — Що?
— Нічого.
Том усміхнувся:
— Актор з тебе ще той, Девіде.
Зазвичай я насолоджувався мозковим штурмом із Томом, але тут мене щось перемкнуло.
— Може, у мене зайві підозри на рівному місці. Але тобі не здається, що це трохи занадто, коли відбиток на касеті від плівки веде одразу до тіла іншої жертви?
Він знизав плечима:
— Усі помиляються, і злочинці теж.
— Отже, гадаєш, що Вілліс Декстер ще живий? Що вбивця — він?
— А ти що думаєш?
— Мабуть, я трохи забув, як ти любиш грати в адвоката диявола.
Він розсміявся:
— Просто вивчаю можливості. До речі, що є, то є: дивна справа. І Ден Ґарднер не дурень. Він може бути незручним типом, проте я радий, що він веде цю справу.