— А Саммер сьогодні буде?
Спроба вдати байдужість не увінчалася успіхом.
— О, смію стверджувати, що вона з’явиться пізніше, — відповів Том.
— Гаразд, просто запитав.
Том незворушно провів його поглядом. Кайл вийшов із секційної зали.
— Мабуть, весна, — зауважив Том з усмішкою. — У всіх гормони грають.
Труну зі Стіпл-Гілл привезли, коли ми саме закінчили переодягатися в комбінезони та гумові фартухи. Її транспортували в алюмінієвому контейнері: одна труна вкладається в іншу, як саркофаги у Давньому Єгипті. Передусім тіло потрібно було відправити на рентген, тож Кайл з візком попрямував до кімнати рентгенографії.
— Потрібна допомога? — запитав він.
— Ні, дякую, впораємося.
— Томе… — сказав я. Щоб зробити рентген, останки треба вийняти з труни. Розкладання зменшило масу тіла, але я не хотів, щоб Том напружувався.
Він роздратовано зітхнув, знаючи, про що я думаю.
— Ми можемо почекати, поки прийде Саммер. Одного разу я вже втягнув Кайла в халепу.
— О, все гаразд. Мартін і Джейсон мене підмінять, — Кайл пожвавішав, коли згадали про Саммер. Сором’язливо всміхнувся. — Крім того, доктора Гікса зараз немає.
Том неохоче погодився.
— Ну, добре тоді. Можеш допомогти Девідові підняти тіло, коли ми сфотографуємо, — тут його телефон задзвонив. Том подивився на дисплей. — Це Ден. Краще відповім.
Том пішов у коридор поговорити з Ґарднером, а ми з Кайлом від’єднали великі затискачі, які тримали алюмінієву кришку.
— То ви британець, га? — запитав він. — З Лондона?
— Так.
— Ого. То яка ж та Європа?
Я боровся зі складною застібкою, тому знайшлася хвилина на роздум, як відповісти.
— Ну, чесно кажучи, досить розмаїта.
— Справді? Хотів би колись поїхати. Подивитися на Ейфелеву вежу, таке все. Я подорожував Штатами, але завжди хочеться кудись за кордон.
— Треба спробувати!
— Не за мою зарплатню, — він жалібно посміхнувся. — Отже… Саммер буде судово-медичним експертом, як доктор Ліберман?
— Гадаю, вона так і планує.
Він зосередився на наступних застібках, удаючи байдужість.
— Тобто вона залишиться в Теннессі?
— Може, ви самі її запитаєте?
Він кинув на мене жалюгідний погляд. Майже одразу опустив очі.
— О ні, я не можу. Я просто, знаєте. Міркую собі.
Мені вдалося не посміхнутися.
— Сподіваюся, вона ще деякий час побуде тут, так чи так.
— Правильно.
Він несамовито закивав і занурився з головою в роботу. Шкода дивитися на таку сором’язливість. Гадки не маю, чи Саммер приємна його увага, але сподіваюся, він набереться сміливості запитати про це.
Ми вже збиралися зняти алюмінієву кришку з контейнера, коли повернувся Том. Обличчя його було кислим.
— Не кваптеся. Ден поки що не хоче, щоб ми торкалися тіла. Напевне, Алекс Ірвінґ має подивитися його на місці.
— Для чого? — я міг зрозуміти, чому психолог хотів побачити тіло першої жертви в хатині, але це тіло вже було покладене в труну. Що він сподівався дізнатися, чого не побачиш з фотографій.
— Хто знає? — Том розчаровано видихнув. — Гікс та Ірвінґ за один ранок. Що за пекельний день. І, Кайле, ти не чув, як я це сказав.
Асистент всміхнувся.
— Ні, сер. Щось іще зробити?
— Не зараз. Покличу, коли Ірвінґ приїде. Певний, що він ненадовго.
Але ми мали б здогадатися, що Ірвінґ не з тих людей, які переймаються, змушуючи когось чекати. Минуло пів години, потім година, а він так і не потішив нас своєю присутністю. Ми з Томом промивали й сушили останки з хатини, залишені на ніч у реагенті. Минуло майже дві години, і нарешті до секційної зали без стуку зайшов професор Ірвінґ. На ньому був дорогий замшевий піджак поверх простої чорної сорочки, ретельно неголена темна щетина відтіняла щоки, що сяяли здоров’ям, і м’яку лінію щелепи.
З Ірвінґом з’явилася дівчина — вродлива, років дев’ятнадцяти-двадцяти, не більше. Вона трималася в нього за спиною, ніби ховалася.
Нас обдарували нещирою усмішкою.
— Докторе Лібермане, докторе… — він невиразно кивнув у мій бік. — Сподіваюся, Ден Ґарднер попередив, що я прийду.
Том на усмішку не відповів.
— Так, попередив. Він також сказав, що прибудете невдовзі.
Ірвінґ здійняв руки на знак удаваної капітуляції, видавши усмішку, яка, на його думку, мала обеззброїти всіх і кожного.