Залишки ранкового туману ще висіли між деревами над лісовою стежкою. Слабкі сонячні промені пробивалися крізь полог нового листя, немов крізь вітражі собору, розписуючи землю світловими плямами.
Самотня постать сиділа, занурившись у газету, на грубо обструганій сосновій лавці для пікніка. Тишу порушували тільки шелест сторінок і лункий стукіт дятла на ближніх деревах.
Читач ліниво глянув угору, коли зі стежки ліворуч, там, де вона повертала й зникала з виду, пролунав пронизливий свист. За мить з’явився чоловік. Він роздратовано заглядав у зарості обабіч стежки. Порожній собачий ланцюжок коливався в ритмі його поспішних кроків.
— Джексоне! От, хлопака! Джексоне!
Вигуки чергувалися зі свистом. Читач кинув ще один байдужий погляд та повернувся до заголовків новин. Собачник зупинився неподалік від лави й попрямував до читача.
— Ви не бачили собаки? Чорний лабрадор?
Читач підвів очі, здивований тим, що до нього звернулися.
— Ні, мабуть, ні…
Хазяїн лабрадора роздратовано пирхнув.
— Клятий собацюра. Напевно, погнався за білками.
Читач увічливо всміхнувся й знову занурився в газету. Чоловік із собачим ланцюгом покусав губу й глянув на стежку.
— Я був би вдячний, якби ви придивилися, — попросив він. — Як побачите пса, не дозволяйте йому втекти. Він доброзичливий, не вкусить.
— Звісно, — відповідь пролунала без ентузіазму. Але, поки собачник сумно озирався навколо, читач знову неохоче опустив газету.
— Нещодавно в кущах щось шуміло. Я не бачив, що саме, але міг бути собака.
Чоловік витягнув шию, крутив головою, намагаючись побачити.
— Де?
— Там, — читач невиразно показав на підлісок.
Хазяїн собаки дивився в той бік, ланцюг теліпався в руці:
— Біля стежки? Я нічого не бачу.
Покірно зітхнувши, читач згорнув газету.
— Здається, простіше вам показати.
— Дуже вам вдячний, — усміхнувся собачник, коли вони підійшли до дерев. — Давно такого не було. Я думав, що привчив його, але час від часу він просто зривається.
Він перервав тираду, щоб свиснути й знову погукати пса. Читач неспокійно глянув на важкий собачий ланцюг, а потім озирнувся на доріжку. Нікого не було видно.
Раптом собачник закричав і побіг уперед. Він упав на коліна біля купи кущів. За ними лежало тіло чорного лабрадора. Темне хутро на розтрощеному черепі вкрилося кров’ю. Руки собачника зависли над раною, ніби він боявся її торкнутися.
— Джексоне? Боже мій, подивіться на його голову, що сталося?
— Я розтрощив йому череп, — відповів, наближаючись, читач газети.
Хазяїн собаки почав підводитися, але щось затиснуло його шию. Тиск був невблаганним, він заглушив його крик ще до того, як чоловік спробував гукнути. Затиснутий, чоловік намагався звестися на ноги, але втратив рівновагу, руки й ноги ослабли. Із запізненням він згадав про собачий ланцюг. Мозок намагався подати потрібні команди м’язам, але світ уже почорнів. Раз чи двічі його рука стиснулась, а потім ланцюжок випав із млявих пальців.
Високо на гілках дятел схилив голову, щоб оцінити сцену внизу. Переконавшись, що загрози немає, птах продовжив полювання на личинок.
Його тук-тук-тук відлунювало лісовим ранком.
Я прокинувся, почуваючись добре, як ніколи за ці останні місяці. Ніч минула спокійно, ліжко лишилося не розкуйовджене — я майже не крутився уві сні. Зробив зарядку, вирушив на ранкову пробіжку. Зазвичай усе це вимагало від мене додаткових зусиль, але цього разу навіть сподобалося.
Після душу, поки одягався, увімкнув телевізор, шукаючи канал міжнародних новин. Перемикаючись з каналу на канал, я наче гойдався на хвилях у потоці реклами й банальних балачок. Випадково потрапивши на місцеві новини, я не одразу второпав, що саме бачу.
Повернув попередній канал. Так і є: бородате обличчя Ірвінґа знову з’явилося на екрані. Зі щирим поглядом він звертався до журналістки, розмальованої, мов лялька з вітрини.
— …звичайно. «Серійний убивця» — цю фразу дуже часто використовують. Справжній серійний убивця, на відміну від того, хто просто вбиває кількох жертв, є хижаком, простим і чистим. Вони — тигри сучасного суспільства, які непомітно ховаються у високій траві. Маючи стосунок до такої кількості кейсів, як у мене, рано чи пізно починаєш цінувати різницю.
«О, заради бога», — простогнав я. Пригадав, що Ірвінґ запізнився в морг напередодні, тому що записував телевізійне інтерв’ю, але я тоді це майже пропустив повз вуха. Мій настрій псувався з кожною хвилиною перегляду.
— Чи правда, що вас викликало БРТ, щоб надати профіль злочинця, після виявлення понівеченого тіла в орендованій хатині в Смокі-Маунтінс? — наполягала журналістка. — І що в рамках тієї ж справи на кладовищі в Ноксвіллі було ексгумовано друге тіло?