Ірвінґ зобразив жалібну усмішку:
— Боюсь, я не маю права коментувати поточні розслідування.
Інтерв’юерка з розумінням покивала, лаковане біляве волосся навіть не поворухнулося.
— Але, оскільки ви експерт із профілювання серійних убивць, мабуть, БРТ стурбоване тим, із чим зіткнулося. Це може бути лише початком серії вбивств?
— Знову ж таки, боюся, я справді не можу коментувати. Хоча впевнений, що люди самі зроблять висновки, — невинно додав Ірвінґ.
В усмішці журналістки під криваво-червоною помадою відкрилися ідеальні білі зуби. Вона схрестила ноги.
— Тож можете ви принаймні сказати мені, чи склали профіль убивці?
— Стефані, ви знаєте, що наразі я не можу нічого відповісти, — усміхнувся Ірвінґ. — Але можу сказати, що всі серійні вбивці, з якими я стикався, — і, повірте мені, їх було чимало, — мають одну визначну рису. Вони пересічні.
Інтерв’юерка похитала головою, наче не почула.
— Перепрошую, ви хочете сказати, що серійні вбивці пересічні? — її здивування було відверто штучним, наче вона заздалегідь знала, що він скаже.
— Саме так. Очевидно, вони такими себе не вважають — навпаки. Але насправді вони нікчемні, майже за визначенням. Забудьте про гламурного психопата популярного горору: у реальному світі ці особи — сумні невдахи, для яких убивство стало першорядним бажанням. Хитрі? Так. Небезпечні? Звісно. Та одна їхня визначальна риса полягає в тому, що вони зливаються з натовпом. Ось чому їх так важко виявити.
— Проте, напевно, через це їх важче зловити?
Посмішка Ірвінґа розтягнулася у вовчий вишкір.
— Саме це робить мою працю такою складною.
Інтерв’ю закінчилося, з’явилася ведуча студії.
— Це був біхевіорист, професор Алекс Ірвінґ, автор бестселера «Розбиті его», який учора розмовляв з…
Я вимкнув телевізор. «Його его ціленьке», — пробурмотів, відкидаючи пульт. Таке інтерв’ю абсолютно не виправдане. Воно не мало на меті нічого, окрім додаткової можливості для Ірвінґа покрасуватися на телебаченні. Цікаво, чи Ґарднер знає. Чомусь я не думаю, що він схвалить спробу Ірвінґа скористатися його розслідуванням для реклами нової книги.
Але навіть самовдоволення психолога не могло зіпсувати передчуття цікавої роботи, що сповнювало мене дорогою до моргу. Цього разу я навіть випередив Тома, щоправда, тільки на хвилину. Щойно я переодягнувся, як він прийшов.
Я з полегшенням побачив, що він посвіжішав проти вчорашнього. Їжа та хороший нічний сон, може, й не вилікують усіх хвороб, але точно не зашкодять.
— Комусь не терпиться, — прокоментував він, побачивши мене.
— Ми з Полом учора ввечері щось знайшли.
Я показав йому баночки з лялечками й таємничу комаху, пояснивши, як ми на них натрапили.
— Усе дивасніше й дивасніше![9] — пробурмотів він, розглядаючи комаху. — Ти, здається, маєш рацію: до поховання тіло розкладалося на поверхні. Щодо цього… — він легенько постукав по баночці з мертвою комахою. — Гадки не маю, що це таке.
— О… — я припускав, що Том визначить знахідку.
— Вибач, що розчарував. М’ясні мухи та жуки — це одне, але з таким я ще не стикався. Та є людина, яка нам допоможе. Ти знаєш Джоша Телбота, га?
— Не думаю, — я знайомий з кількома колегами Тома, але це ім’я мені нічого не сказало.
— Він наш штатний судовий ентомолог. Ходяча енциклопедія комах. Якщо хтось може пояснити, що це таке, то тільки Джош.
Поки він телефонував Телботові, я взявся промивати кістки з ексгумованого тіла, яке протягом ночі замочували в реагенті. Устиг поставити сушитися до витяжної шафи перші з них, коли Том закінчив розмову по телефону.
— Нам пощастило. Він збирався їхати на конференцію в Атланту, але спочатку заскочить сюди. — Том почав допомагати мені складати кістки у витяжну шафу. — До речі, бачив учора ввечері нашого друга Ірвінґа по телевізору?
— Якщо ти про інтерв’ю, то вчора ні, але насолодився сьогодні вранці.
— Щасливчик. Мабуть, це вже повтор, — Том усміхнувся й похитав головою. — Слід віддати йому належне: шансу він не втрачає, правда?
Одразу за його словами у двері легенько постукали. Том нахмурився.
— Для Джоша зарано, — пробурмотів він, збираючись відчинити.
То справді був не Джош. Це був Кайл.
Проковтнувши своє здивування, Том відійшов убік, впускаючи хлопця.
— Не очікував побачити тебе знову на роботі. Може, краще взяти відпустку?