Кайл натягнуто посміхнувся.
— Мені пропонували, але неправильно, щоб інші хлопці працювали за мене. Я почуваюся добре. І, мабуть, краще працювати, ніж удома сидіти.
— Як рука? — запитав я.
Він продемонстрував долоню. Єдиною ознакою вчорашньої пригоди був невеликий пластир посередині. Кайл дивився на руку так, наче вона не була його частиною.
— Нема на що дивитися, так?
Запала ніякова тиша. Том прочистив горло.
— Тож… як ти почуваєшся?
— О, дуже добре, дякую. Доведеться почекати на результати тесту, але я дивлюся на все зі світлого боку. У лікарні сказали, що є постконтактне лікування ВІЛ і все таке, якщо треба буде. Але ж тіло могло бути неінфікованим. І навіть якщо й було, то я ж можу нічого не підчепити, правда?
— Принаймні на це варто зважати, — заперечив Том. Він безпорадно махнув рукою. — Послухай, вибач за…
— Не треба! — Кайл відповів так різко, що ми зрозуміли, який він напружений. Хлопець збентежено знизав плечима. — Будь ласка, не треба вибачень. Я просто виконував свою роботу. Усяке трапляється, правда?
Зависла незручна пауза. Її перервав Кайл.
— Окей… а де Саммер? — Він доклав максимум зусиль, щоб запитання прозвучало невимушено, але спроба знову вийшла непереконливою. Неважко було розгадати справжню причину його візиту до нас.
— Боюся, Саммер більше нам не допомагатиме.
— О, — його розчарування було очевидним. — Я можу допомогти?
— Дякую, але ми з Девідом упораємося.
— Гаразд, — рішуче кивнув Кайл. — Ну, якщо вам буде щось потрібно, обов’язково дайте мені знати.
— Дам. Ти бережи себе, — усмішка Тома тривала лише доти, поки двері не зачинилися. — Господи…
— Він правду каже, — зауважив я. — Хлопець виконував свою роботу. Не варто звинувачувати себе. І якщо вже на те, то Саммер мав допомагати я, а не він.
— Це не твоя вина, Девіде.
— І не твоя. Крім того, ми ще не знаємо, чи інфікована голка. Може виявитися безпечною.
Надія була слабка, але не годиться Томові так себе мучити. Він підтягнувся.
— Слушно. Що зроблено — те зроблено. Просто зосередьмося на тому, щоб спіймати цього сучого сина.
Том нечасто лаявся, і це видало його хвилювання, якого він навіть не усвідомлював. Чоловік рушив до дверей і зупинився.
— Мало не забув. Мері звеліла запитати, чи ти їси рибу.
— Рибу? — зміна теми мене спантеличила. — Так, а що?
— Ідеш сьогодні до нас на вечерю, — брови його злетіли: він тішився моїм здивуванням. — Сем із Полом теж будуть. Не кажи мені, що ти забувся?
У мене це геть з голови вилетіло.
— Ні, звісно, ні.
Він усміхнувся — повертався його звичний гумор.
— Геть думи сумні. Не сказати, що тобі більш нема чим голову забити, еге ж?
У тілі дорослої людини двісті шість кісток. Розміром від важкої стегнової кістки до крихітних кісточок внутрішнього вуха, найменші з яких завбільшки з рисове зернятко. Структурно скелет є дивом біологічної інженерії, таким же складним і витонченим, як і будь-що створене людиною.
Зібрати це наново — непросте завдання.
Вичищені від усіх залишків гнилої тканини голі кістки людини, похованої в труні Вілліса Декстера, розповідали свою історію. Їхнє африканське походження тепер було очевидним: про нього свідчили трохи пряміша, легша структура кісток і виразно прямокутні очниці. Кому б вони не належали, він був середнього зросту й статури, і, судячи зі зношеності суглобів, йому було або під шістдесят, або трохи за. Цей чоловік мав давно загоєні переломи правої стегнової та лівої плечової кісток, — імовірно, нещасні випадки в дитинстві, — а також ознаки артриту на колінних та гомілковостопних суглобах. Пошкодження виявилося сильнішим з лівого боку — це означало, що при ходьбі він спирався саме на нього. Ліве стегно також сильно постраждало: куляста головка й гніздо були побиті ерозією та зношені. Якщо перед смертю він не планував операції зі заміни стегнового суглоба, то невдовзі міг стати калікою.
Проте зараз це для нього не мало значення.
Як і в Террі Луміса, під’язикова кістка чоловіка лишалася неушкодженою. У кожному разі це нічого не означало. Проте, вийнявши з чана череп, з якого стікав розчин, я похмуро посміхнувся. Коричневі зуби все ще були вкриті плямами, але внизу, де колись були ясна, тепер виднілася смужка чистої емалі.
Не помітити рожевого забарвлення було неможливо.
Я розглядав череп, коли увійшов Том. З ним був невисокий череватий чоловік років п’ятдесяти. Рідке руде волосся прикривало почервонілу маківку, в руках він тримав пошарпаний шкіряний портфель, під зав’язку напханий книжками.