Близько дев’ятої години його асистентка, як завжди щоранку, увійшла до Ірвінґа додому й запустила кавоварку, щоб улюблена, обсмажена по-французькому кава була готова до його повернення.
Проте цього ранку він не повернувся. Асистентка — вже третя за два роки — марно намагалася зателефонувати йому на мобільний. Наближався час обіду, а чоловіка й сліду не було, тоді вона сама пішла тією стежкою. Менш ніж за пів милі від дому побачила поліціянта, який вислуховував літню пару з джек-расселом, песик схвильовано цявкав на повідку. Минаючи пару з поліціянтом, дівчина почула, як ті розповідали офіцерові, що їхній тер’єр знайшов мертвого собаку. Чорного лабрадора.
Саме тоді асистентка зрозуміла, що її роботодавець може не повернутися на сніданок.
Обшук місцевості виявив закривавлений сталевий прут, що лежав біля тіла лабрадора, а мокра брудна земля навколо містила сліди боротьби. Виявили кілька різних слідів, та жоден із них не був достатньо чітким, щоб зняти зліпки.
І жодного сліду самого Ірвінґа.
— Ми не знаємо напевно, що з ним сталося, — визнав Ґарднер. — Вважаємо, що вся кров на пруті собача, але без лабораторного аналізу не скажеш. Чекаємо на результат.
Ми зібралися в одному з кабінетів моргу, далі по коридору від секційних залів. Маленька кімната без вікон — зручне місце для таємних справ. Ґарднер прийшов на прохання Тома. Цього разу з ним була Джейкобсен, холодна й неприступна, як завжди, у строгому вугільно-сірому костюмі зі спідницею до колін. Якби не колір, це вбрання нічим не відрізнялося б від попередніх. Цікаво, мабуть, у її гардеробі повно однакових костюмів нейтральних відтінків темного спектра.
Ніхто не починав обговорення справжньої причини зустрічі, але ми всі знали, чому тут зібралися. Причина, навіть невисловлена, створювала відчутну напругу в маленькому кабінеті. Незадоволення моєю присутністю Ґарднер виявив лише одним несхвальним поглядом. Здається, усі ці турботи притисли його до землі: зморшкуватий зім’ятий костюм, зморшкувате втомлене обличчя, наче гравітація діяла на нього сильніше, ніж на нас.
— Мабуть, у вас є якісь теорії, — сказав Том. Він сидів за столом і задумливо слухав — я знав, що він чекає свого часу. Сидів у кімнаті тільки Том. Перед письмовим столом стояв ще один стілець, але ніхто його не зайняв. Решта стояли. Стілець залишався вільним, немов чекаючи приходу запізнілого відвідувача.
— Цілком можливо, що Ірвінґ став жертвою випадкового нападу, але говорити про це зарано. На цьому етапі ми не виключаємо нічого, — сказав Ґарднер.
У Тома почало прориватися роздратування.
— Де тоді його тіло?
— Ми ще обшукуємо територію. З того, що нам відомо, висновки можуть бути різні: його могли поранити, він міг утекти. Собаку знайшли в лісі за пів милі від найближчої дороги. Щоб нести дорослого чоловіка, це задовга відстань, але іншого способу витягти Ірвінґа звідти нема. Наразі ми знайшли тільки сліди ніг і велосипедів.
— А якщо його примусили йти самостійно — під загрозою пістолета чи ножа?
Ґарднер уперто випнув підборіддя.
— Серед білого дня? Малоймовірно. Проте, як я вже сказав, ми розглядаємо всі можливості.
Том втупився в нього:
— Скільки часу ми знайомі, Дене?
Агент БРТ почувався незручно.
— Не знаю. Десять років?
— Уже дванадцятий пішов. І це вперше ти намагаєшся мене обдурити.
— Неправда! — відповів Ґарднер, його обличчя спохмурніло. — Ми прийшли сюди сьогодні з доброї волі.
— Ну ж бо, Дене, ти так само добре знаєш, що сталося! Ти не можеш серйозно повірити, що це випадковість! Ірвінґ зник безвісти наступного ранку після того, як прилюдно спаскудив серійного вбивцю по телевізору.
— Я не можу робити поквапних висновків, поки не буде доказів.
— А як іще хтось зі слідчих зникне? Це теж буде поспішним висновком? — за всі роки, які знав Тома, я ніколи не бачив його таким розлюченим. — До біса, Дене, тут учора поранився один співробітник, можливо, серйозно. А тепер ще й це! Я відповідаю за людей, з якими працюю. Якщо хтось із них у групі ризику, я хочу про це знати!
Ґарднер нічого не відповів. Він багатозначно подивився на мене.
— Побуду в секційній залі, — сказав я, рушивши до дверей.
— Ні, Девіде, ти маєш таке ж право чути це, як і я, — сказав Том.
— Томе… — почав Ґарднер.
— Я попросив Девіда допомогти, Дене. Якщо він збирається розділити ризик, то має повне право знати, у що втрапив. — Том згорнув руки. — Я все одно скажу йому тільки те, що ти говоритимеш, то краще, щоб він почув це від тебе.