Том ніяк не прореагував.
— Даруйте, але я не розумію, що це означає.
Джейкобсен надто захопилася, щоб соромитися.
— Усі нарциси одержимі собою, але злоякісні нарциси — це крайній ступінь. У них патологічна самовпевненість — навіть почуття грандіозності, — яка вимагає уваги та захоплення. Вони переконані, що особливі, і хочуть, щоб інші люди теж це визнали. Важливо, що вони також садисти, позбавлені совісті. Заподіювати комусь біль не обов’язково приносить їм задоволення, але вони насолоджуються відчуттям сили, яке приходить із цим. І вони байдужі до будь-яких страждань, що б кому не робили.
— Це схоже на психопатію, — сказав я.
Сірі очі Джейкобсен глянули на мене.
— Не зовсім, хоча є спільні характеристики. Попри те що злоякісний нарцис здатний на надзвичайну жорстокість, він чи вона все ще може відчувати захоплення та навіть повагу до інших людей, але за умови, що об’єкт їхньої поваги демонструє те, що вони вважають «відповідними» характеристиками, — як правило, певний ступінь успіху чи влади. Як свідчить Кернберґ…
— Не думаю, що нам потрібні покликання, Діано, — перебив її Ґарднер.
Джейкобсен трохи вгамувалася, але все одно продовжила:
— Суть полягає в тому, що, на мою думку, ми маємо справу з людиною, якій потрібно продемонструвати свою перевагу, можливо, як самому собі, так і нам. Він має якийсь комплекс чи ваду й відчуває, що його таланти та справжня цінність належно не пошановані. Це пояснює те, на що він пішов, а також чому так відреагував на слова професора Ірвінґа по телевізору. Він не тільки розлютився від публічного приниження — він не хотів бачити, що хтось витісняє його з центру уваги.
— Якщо припустити, що цей хлоп також винний у зникненні Ірвінґа, — вставив Ґарднер, кинувши на неї застережливий погляд.
— Ти говориш як клятий адвокат, Дене, — сказав йому Том, але без жару. Він дивився в простір, розсіяно постукуючи пальцем по підборіддю. — А що там персонал похоронного бюро? Чи всі вони мають алібі на час зникнення Ірвінґа?
— Ми зараз перевіряємо, але, відверто кажучи, я не уявляю, щоб хтось із них стояв за цим. Ми знайшли тільки двох, хто працював там, коли орієнтовно ховали Вілліса Декстера. Їм обом за сімдесят.
— А Йорк?
— Він стверджує, що був на роботі з п’ятої ранку. І, перш ніж ви запитаєте, — ні, ніхто не може цього підтвердити, — Ґарднер говорив, наче його в куток загнали.
— Сюрприз, — пробурмотів Том. — Щось чути про цього таємничого працівника, якого він начебто наймав?
— Дуайт Чемберс? Ми досі шукаємо.
— Тобто ні.
Ґарднер зітхнув.
— Йорк залишається під підозрою. Але той, хто за цим стоїть, надто розумний, щоб звернути всю цю увагу на себе. Зараз ми проводимо повномасштабний обшук Стіпл-Гілл, завтра на цвинтарі буде повно преси. Справи в Йорка кепські, він — трупак, що б не трапилося, — чоловік скривився, усвідомивши, що сказав. — І каламбур був ненавмисним.
— З того, що я бачив, таке все одно не могло тривати довго. — Світло блиснуло на Томових окулярах, коли він підвівся з-за столу. — Можливо, Йорк воліє піти з тріском.
А можливо, він просто ще одна жертва. Але я притримав цю думку при собі.
Починало темніти, коли я виїхав на тиху, обсаджену деревами дорогу, де жили Том і Мері. Я б знову працював допізна, якби не запрошення на вечерю, і після денних перерв дратувався, що довелося перервати роботу. Але ненадовго. Вийшовши з моргу в сонячний вечір, відчув, як залізна хватка напруги полишила моє горло. Я не усвідомлював, що мене стискають ці залізні пальці, але зникнення Ірвінґа після пригоди з Кайлом напередодні вразило мене більше, ніж я очікував. Тепер перспектива випити кілька келихів і поїсти з друзями здавалася ідеальним тоніком.
Домівка Ліберманів — чудовий дерев’яний будинок, пофарбований у білий колір, що стояв на віддалі від дороги. Здавалося, він не змінився з першого разу, коли я його побачив, окрім тільки величного старого дуба, який панував над галявиною. Під час нашої першої зустрічі дерево було в розквіті сил, тепер велетень занепав — половина крислатих гілок була мертвою та голою.
Мері зустріла мене біля дверей і піднялася навшпиньки, щоб поцілувати в щоку.
— Девіде! Добре, що ти прийшов.
Вона постаріла, проте мала кращий вигляд за чоловіка. Піщаного відтінку волосся зблідло, але зберегло свій природний колір, і хоча обличчя вкрили зморшки, однак воно все ще сяяло здоров’ям. Небагато жінок за шістдесят можуть носити джинси, а от Мері вони пасували.