«Універсал» Тома чекав на стоянці перед полігоном. Перед тим як вийти, ми зупинилися біля брами, стягуючи захисні рукавички й бахили. За нашими спинами опустився шлагбаум, і нічого вже не вказувало на те, що криється по той бік. Дерева за огорожею, такі буденні та безневинні, розправляли на теплому вітерці голі віти, що вже зеленіли новим життям.
На стоянці я одразу ж витяг з кишені мобільний та увімкнув його. Правила не забороняли користуватися телефоном, але мені було ніяково порушувати тишу й спокій цього місця зайвими дзвінками. Не те щоб я чекав на когось. Усі, хто міг мені зателефонувати, знали, що я в іншій країні, а людина, з якою я найбільше волів поговорити, не зателефонує. Відклав телефон. Том відчиняв багажник і ставив туди сумку. Він вдавав, що зовсім не захекався, а я вдавав, що не помічаю цього.
— Підвезти тебе до їдальні? — запропонував він.
— Ні, дякую, пройдуся. Треба трохи розім’ятися.
— Дисципліна, гідна захоплення. Ти мене присоромив, — його перервав телефонний дзвінок. Він вийняв мобільний та глянув на екран. — Вибач, мушу відповісти.
Я залишив його розмовляти, а сам попрямував через стоянку. Попри те що дослідний полігон належав до кампусу Медичного центру Університету Теннессі, розташовувався він цілком незалежно. Притулившись на віддаленому узліссі, полігон перебував наче в іншому світі. Сучасні будівлі залюдненої лікарні та зелена паркова зона навколо неї вирували пацієнтами, студентами й медиками. На лавці в парку сміялися медсестра й молодик у джинсах; мати сварилася на вередливе маля; бізнесмен щось діловито обговорював по мобільному. Коли я вперше приїхав сюди, цей різкий контраст між мовчазним розпадом за брамою полігону та шумною метушнею звичайного життя з іншого її боку вразив. А тепер я його майже не помічав.
Ми можемо звикнути до чого завгодно — дайте тільки час.
Я підтюпцем піднявся східцями й рушив стежкою до їдальні, із задоволенням зауваживши, що дихаю ненабагато важче, ніж зазвичай. Не пройшов я й кількох ярдів, коли почув кроки позаду.
— Девіде, зачекай!
Я обернувся.
Стежкою поспішав чоловік приблизно мого віку й зросту. Пол Ейвері — висхідна зірка Центру, про якого всі вже шепотіли як про найімовірнішого наступника Тома. Фахівець з біології скелета людини, він мав енциклопедичні знання, а його великі руки з цупкими пальцями пасували б і наймайстернішому хірургу.
— Ти на обід? — запитав він, наздогнавши мене на сходах. Синювато-чорне кучеряве волосся, темна щетина на підборідді. — Не проти, якщо я складу тобі компанію?
— Звісно. Як там Сем?
— Добре. Вони сьогодні з Мері збиралися прогулятись усілякими дитячими крамничками. Кредитка, гадаю, суттєво постраждає.
Я всміхнувся. До цієї поїздки я Пола не знав, але вони із Сем, його вагітною дружиною, зробили все, що могли, щоб я почувався тут як удома. Вона вже ось-ось мала народити їхню першу дитину. Пол щосили вдавав, що його це доводить до сказу, а Сем навіть не намагалася приховати втіхи.
— Радий, що тебе побачив, — продовжив він, — одна з моїх аспіранток заручилася, то ми сьогодні збираємося вийти трохи посвяткувати. Нічого такого, просто вечеря й кілька чарок. Може, підеш з нами?
Я вагався. Звісно, пропозиція щира, але думка про вечір із незнайомими людьми мене зовсім не вабила.
— Сем піде, Алана теж, тож ти декого знаєш, — додав Пол, побачивши мою невпевненість. — Нумо, буде весело.
Я не зміг вигадати причину для відмови.
— Ну… Добре, гаразд. Дякую.
— Класно! Я підскочу по тебе в готель о восьмій.
З дороги поблизу пролунав сигнал клаксона.
Ми озирнулися й побачили, що на узбіччі пригальмовує Томів «універсал». Чоловік опустив вікно й помахав нам, щоб підійшли.
— Мені щойно телефонували з Бюро розслідувань Теннессі. Вони знайшли тіло в гірській хатині десь біля Ґетлінбурґа. Здається, щось цікаве. Поле, якщо ти не зайнятий, я гадаю, схочеш поїхати зі мною і поглянути, що там?
Пол похитав головою:
— Вибач, я вже зайнятий по обіді. Може, хтось із твоїх аспірантів нагодиться?
— Гадаю, що зможуть. — Том обернувся до мене, очі блиснули збудженням. Ще до того, як він заговорив, я знав його слова: — А ти як, Девіде? Як щодо справжньої роботи?
Розділ 2
Автівки повільно повзли по шосе на виїзді з Ноксвілла. Навіть у цю пору, коли до справжньої спеки не дійшло, довелось увімкнути кондиціонер. Коли ми дісталися до гір, Том налаштував навігатор, але його вказівки нам поки що були не дуже потрібні. Мій супутник кермував і тихенько щось мугикав — я знав, що він передчуває цікаву справу. Адже, попри весь похмурий реалізм дослідного полігону, всі ті, хто залишив нам свої тіла, померли з природних причин. А тут зовсім інше.