Уже спокійніший, покидаєш темну кімнату, твоє розчарування слабшає. Ти вже звик до такого, тож немає часу на цьому зупинятися. Тобі надто багато потрібно зробити, надто багато підготувати. Думки про це відновлюють розмірений крок. Невдачі завжди засмучують, але ти маєш тримати все під контролем і дивитися в перспективі.
Завжди є наступний раз.
Розділ 11
Том зателефонував наступного ранку, я саме збирався виходити з готелю.
— БРТ знайшло людські останки в Стіпл-Гілл, — він замовк. — Цього разу не поховані.
Щоб не їхати двома машинами, він забрав мене від готелю. Ми вже не сперечалися щодо того, чи варто мені вирушати з ним, — лише мовчазна угода, що він не намагатиметься впоратися сам. Я гадав, як почувається Том після вчорашньої розмови, чи не шкодує, що оголосив про свою відставку. Може, й шкодував, але добре це приховував.
— Тож… як ти почуваєшся? — запитав я, коли ми рушили.
Він знизав плечима:
— Вихід на пенсію — то не кінець світу. Життя триває, адже так?
Я погодився.
Коли ми наближалися до пофарбованих воріт Стіпл-Гілл, сонце вже піднялося. Густий хвойний ліс, що оточував галявину, здавався непроглядним, наче серед щільно збитих стовбурів ще панувала ніч.
Офіцери поліції у формі стояли біля воріт кладовища, не пропускаючи преси, яка вже зібралася під парканом. Напевне, просочилася звістка про нову знахідку. Вона перекрила новину про ексгумацію — і спраглі ЗМІ накинулися на цю свіжину. Том пригальмував, щоб показати своє посвідчення, а один з фотографів уже присів, щоб клацнути нас через вікно машини.
— Скажи йому, що мій автограф коштує десять доларів, — пробурчав Том, в’їжджаючи всередину.
Ми проминули могилу, ексгумовану напередодні, і наблизилися до головної будівлі. Каплиця Стіпл-Гілл, мабуть, була споруджена в 1960-х роках, коли американський оптимізм поширювався навіть на похоронну індустрію. Такий собі модернізм на мінімалках: одноповерховий будинок з пласким дахом, який тяжів до стилю Френка Ллойда Райта[12], проте так і не дотягнув. Стіна біля входу, складена з кольорових скляних блоків, забруднилася і потріскалася. Пропорції будівлі вражали непропорційністю: я ніяк не міг уторопати, що саме тут не так. На пласкому даху височів шпиль, такий же недоречний, як відьомський капелюх на столі. На його вершині встановили металевий хрест, схожий на дві нашвидкуруч склепані іржаві балки.
Ґарднер стояв біля каплиці й розмовляв із групою агентів-криміналістів, їхні білі комбінезони вже були заплямовані й брудні. Він побачив нас і підійшов.
— Там, позаду, — повідомив без передмови.
Коли ми рушили за слідчим, обходячи каплицю, з ясного неба посипався раптовий сліпий дощик, сповнюючи повітря срібними крапельками. Дощ припинився так само швидко, як і почався, залишивши крихітні райдужні призми світла, що блищали на траві та кущах. Ґарднер провів нас тонкою, всипаною гравієм стежкою. Що далі в ліс, то менше гравію та більше бур’янів. Біля високого тисового живоплоту, який затуляв від зайвих очей задній двір каплиці, від гравію лишилася тільки трав’яна стежка.
Фасад каплиці був досить пошарпаним, але справжня занедбаність Стіпл-Гілл ховалася за живоплотом. До закритого заднього двору, всіяного іржавими інструментами та порожніми контейнерами, тулилася потворна господарська прибудова. Біля відчинених задніх дверей підлогу всипали зім’яті недопалки, наче брудно-білі жувальні драже. Усе здавалося занедбаним і зношеним, в атмосфері панували мухи, які занепокоєно роїлися над купами сміття.
— Це морг, — сказав Ґарднер, киваючи на прибудову. — Команда обстеження місця злочину ще нічого не знайшла, але в Агентстві з охорони навколишнього середовища не надто задоволені тим, як Йорк тут порядкує.
Ми підійшли до дверей і почули підвищені голоси. У халабуді Джейкобсен, зухвало випнувши підборіддя, спілкувалася з трьома вищими на голову чоловіками. Двоє з них, напевно, — представники Агентства з охорони довкілля, про яких згадував Ґарднер. Третім був Йорк. Його голос зривався на крик, тремтів від емоцій, він тицяв пальцем у повітря.
— …обурення! Це поважний бізнес! Я не піддамся на всілякі інсинуації…
— Ніяких інсинуацій, сер, — ввічливо, але твердо перервала його Джейкобсен. — Це частина поточного розслідування вбивства, тому у ваших же інтересах співпрацювати.
Очі директора похоронного бюро вирячилися.
— Ви оглухли? Я вже казав, що нічого не знаю! Ви хоч уявляєте, якої шкоди це завдає моїй репутації?
12
Френк Ллойд Райт (1867—1959) — один із засновників американської архітектури. Творець «органічної архітектури» і пропагандист відкритого плану.