Він ніби не бачив убогості навколо себе. Йому довелося перервати тираду, коли ми опинилися в полі його зору.
— Докторе Лібермане! — крикнув він, поспішно рушивши до нас. — Сер, я був би вдячний, якби ви допомогли залагодити це непорозуміння. Як один професіонал іншому, чи можете ви пояснити вашим людям, що я не маю з цим нічого спільного?
Коли директор похоронного бюро накинувся на Тома, той мимоволі зробив крок назад. Між ними виріс Ґарднер.
— Доктор Ліберман прибув у справах, пов’язаних із БРТ, містере Йорку. Повертайтеся всередину, а агент Джейкобсен…
— Ні, я не піду! Я не збираюся стояти осторонь і дивитись, як добре ім’я Стіпл-Гілл валяють у багнюці! — У ранковому сонячному світлі я бачив, що костюм Йорка був брудним і пом’ятим, на комірі сорочки — масна пляма. Він не поголився, щоки вкривала сива щетина.
Джейкобсен підійшла збоку, практично затиснувши директора між собою й Ґарднером. Поряд з його пошарпаністю вона здавалася особливо свіжою, наче щойно викарбуваною. Я відчув запах її мила, чистий і природний.
У тоні агентки м’якості не було, вона трималася дуже виважено.
— Вам потрібно повернутися до приміщення, сер. Панове з Агентства з охорони навколишнього середовища мають до вас запитання.
Йорк дозволив відправити його назад до будівлі, але все оглядався на нас через плече.
— Це змова! Змова! Ви думаєте, я не знаю, що тут відбувається? Справді так думаєте?
Його голос ще відлунював за нами, а Ґарднер тим часом відвів Тома вбік.
— Вибачте за таку сцену.
Том усміхнувся, але якось невпевнено.
— Схоже, він дуже засмучений.
— Не настільки засмучений, як ще буде.
Ґарднер повів нас до дерев, що росли за моргом і каплицею. Похоронне бюро впиралося в густий ялиновий ліс. Між стовбурами була натягнута обмежувальна стрічка, крізь гілки я побачив за роботою фігури в білих костюмах.
— Останки знайшов собака, — пояснив Ґарднер. — Добряче розкидані, але можемо говорити про ще одне тіло.
— Точно людина? — запитав Том.
— Схоже на те. Спочатку ми не були впевнені, бо вони дуже сильно погризені. Потім знайшли череп, тому можемо із часткою впевненістю припустити, що маємо справу з відповідним набором. Але після Трі-Стейт не ризикуємо з попередніми висновками.
Я не звинувачував його. Крематорій Трі-Стейт у Джорджії потрапив у світові заголовки ще у 2002 році, коли інспектори знайшли на його території людський череп. Це виявилося верхівкою жахливого айсберга. Власник з невідомої причини зберігав багато тіл, які мав би кремувати. Пояснення його діям так і не знайшли.
Понад три сотні людських останків виявилися напхом напхані у крихітні сховища або складені штабелями в довколишньому лісі. Деякі знайшлися в будинку власника. І все ж, хоч яким жахливим видається нам випадок у Трі-Стейт, він суттєво відрізняється від ситуації, що склалася зараз.
Жодне тіло в Трі-Стейт не було жертвою вбивства.
Ґарднер повів нас на узлісся, до столу із масками та захисним спорядженням. За кілька ярдів ялини стояли майже суцільною стіною.
Агент БРТ із сумнівом подивився на Тома, наче тільки йому спало на думку, про що він просить.
— Ви впевнені, що все нормально?
— Я бував і в гірших місцях. — Том уже почав розпаковувати одноразовий комбінезон. Ґарднера відповідь не дуже переконала, але, спіймавши мій погляд, чоловік стер занепокоєння зі свого обличчя.
— Ну, тоді гаразд. Дозволяю.
Я чекав, поки він повернеться в морг.
— Його правда, Томе. Там буде важкувато.
— Зі мною все гаразд.
У голосі пролунала така впертість, що я зрозумів: марно витрачати час на суперечку. Застібнув комбінезон, натягнув рукавички та одноразові бахили. Коли Том був готовий, ми рушили в ліс.
Нас огорнула тиша, ніби зовнішній світ раптово обірвався. Довкола тремтіла хвоя — моторошний звук цвинтаря, ніби шепіт мертвих. Під ногами стелився грубий хвойний килим, усипаний опалими шишками, наче койр. Чистий запах хвої просочувався крізь маску — бажане полегшення після вбогого похоронного бюро.
Але свіжість тривала недовго. Під ялинами повітря було густим і нерухомим, його не торкався навіть найменший вітерець. Майже одразу я відчув, що почав пітніти, коли ми, нахилившись під низькими гілками, рушили до найближчих агентів у білому.
— То що ви знайшли? — запитав Том, намагаючись приховати задишку, коли ті вийшли до нас.
Під мішкуватим захисним спорядженням і масками людей нелегко розрізняти, але я впізнав товстуна з гірської хатини. Ленні? Ні, Джеррі. Його обличчя під маскою розчервонілося й спітніло, комбінезон забруднився від хвої та кори.