Очі мого друга заплющилися від болю. Губи посиніли.
— Сорочка…
Поплескав його по кишені сорочки й відчув видовжену тверду форму. Дякувати богу! Витяг футляр, відкрутив кришечку, витрусив одну маленьку таблетку. Том тремтячою рукою просунув її під язик. Декілька хвилин нічого не змінювалося, потім напружене обличчя почало розслаблюватися.
— Краще? — запитав я. Він кивнув, надто виснажений, щоб говорити. — Просто посидь тихенько хвилину чи дві.
Зашурхотіли гілки, підійшов Джеррі, товстун-криміналіст.
— Усе добре?
Я не встиг відповісти, як відчув, що рука Тома міцніше стиснула мою руку.
— Добре. Мені просто подих перевести.
Агент не дуже повірив, але дав нам спокій. Він пішов, а плечі Тома знов опустилися.
— Ти можеш іти? — запитав я.
Він невпевнено зітхнув.
— Думаю, так.
— Нумо, витягнемо тебе звідси.
— Я впораюся. Ти продовжуй.
— Я тобі не дам…
Він знову схопив мене за руку. В очах було мовчазне благання.
— Будь ласка, Девіде.
Мені не подобалася ідея відпускати його самого вибиратися з лісу, але, почни я наполягати на тому, щоб провести його, він рознервувався б іще більше. Я глянув на стіну дерев перед нами. Чи далеко узлісся?
— Я піду спокійно й повільно. — Том здогадався, про що я думаю. — І обіцяю відпочити.
— До лікаря тобі треба.
— Я щойно від нього, — він слабко всміхнувся. — Не хвилюйся. Просто закінчуй тут.
З тривогою я спостерігав, як він пробирається крізь ліс, рухаючись розважливо, немов дуже старий. Дочекався, поки він дійде краю лісу, розчиниться у світлі дня поміж тісно переплетених гілок, і тоді підійшов до Джеррі, який роздивлявся якийсь предмет на землі, мабуть, уламок кістки. Агент підвів очі.
— З ним усе гаразд?
— Просто спека. Ви казали, що знайшли череп? — я швидко змінив тему.
Він привів мене туди, де на підніжжі схилу стирчав ще один маленький прапорець. Блідий купол людського черепа був поруч, напівприхований ялиновими голками. Нижньої щелепи не було, череп лежав догори дном, як брудна чаша зі слонової кістки. Масивність його структури свідчила про те, що він чоловічий, і я міг розгледіти лінії перелому, помітні крізь лобну кістку черепа. Травма, спричинена ударом об щось пласке та тверде.
Наприклад, переднє скло автомобіля.
Тепер я був упевнений, що останки належать Віллісові Декстеру, тож ми, ймовірно, небагато з них дізнаємося. Майже напевно, колишній механік загинув у автокатастрофі, а не був убитий. Єдиним його зв’язком з убивствами були привласнені злочинцем труна й могила. Якби ми могли встановити, що бракує руки або навіть пальця, то це пояснило б, як його відбитки залишилися на касеті з плівкою через стільки часу після смерті. Але зап’ястків чи фаланг не було знайдено, і, враховуючи розмір лісу, малоймовірно, що вони колись знайдуться. Такі залишки надто ретельно перебирали некрофаги. Навіть якби менші кістки ніхто не з’їв, зараз вони можуть бути будь-де.
— Марна подорож, докторе, га? — весело сказав Джеррі, коли я сфотографував останню знахідку — ребро, згризене майже до половини. — Мало що можна сказати, крім того, що вони людські. Ми й самі б упоралися. Так чи так, якщо ви закінчили, ми хочемо почати складати все це в коробки та пакети.
Тонкий натяк. Я вже збирався йти звідси, коли помітив інший прапорець.
— Що там?
— Просто зуби. Мабуть, розсипалися, коли відірвалася щелепа.
Нічого незвичайного. Некрофаги, як правило, спочатку виїдають обличчя, зуби легко могли висипатися з відсутньої нижньої щелепи. Не хотілося йти ще й туди. Я втомився, впрів, до того ж хвилювався, як там Том. Але на важкому досвіді я навчився не сприймати нічого як належне.
— Краще подивлюся, — сказав я.
Прапорець стояв між оголеного коріння густої ялини. Неподалік від того місця, де лежала грудна клітка, але тільки зблизька мені вдалося розгледіти брудні шматки «слонової кістки». Чотири корінні зуби, вкриті брудом, важко було побачити серед ялинових голок. Те, що їх узагалі знайшли, свідчило про ретельність пошуків. Але я дивився на них, і мені здавалося, що щось не так…
Жар і дискомфорт миттєво забулися, коли я зрозумів, що це було.
— Лише зуби, я ж казав. Отже, ви закінчили? — запитав Джеррі, коли я почав їх фотографувати. Цього разу натяк був грубішим.
— У вас є фотографії цих зубів?
Від глянув на мене, як на придуркуватого:
— Доку, у нас тих фотографій, як гною.
Я випростався.
— Усе одно. Я зняв би ще трохи ось цього. Знадобиться.
Залишивши Джеррі витріщатися мені вслід, я вибрався з лісу. Піт стікав по спині, але я вже покинув клаустрофобний простір ялинового лісу і з полегшенням скинув маску. Розстібнувши комбінезон, пірнув під стрічку, що оточувала місце злочину, й озирнувся в пошуках Тома. Він стояв дещо осторонь і розмовляв із Ґарднером та Джейкобсен у тіні тисового живоплоту. На вигляд йому було краще, але моє полегшення тривало лише доти, доки я не побачив з ними Гікса. За мить почулися підвищені голоси.