— …не має правового статусу в цьому розслідуванні! Ви це знаєте так само добре, як і я.
— Це смішно. Ти просто прискіпуєшся, Дональде, — відповів Том.
— Прискіпуюся? — сонце виблискувало на лисині патологоанатома, він сердито випнув підборіддя. — Чи буде суддя «прискіпуватися», коли відхилить справу про вбивство через те, що свідок-експерт дозволив помічникові без нагляду гуляти по всьому місці злочину? Його ж навіть не буде в країні, коли справа дійде до суду.
Неважко було здогадатися, про кого йдеться. Вони всі замовкли, коли я підійшов.
— Як ти почуваєшся? — запитав я Тома спершу.
— Зі мною все гаразд. Мені просто потрібна була вода.
Зблизька я бачив, що він усе ще блідий, але в цілому вигляд набагато кращий, ніж раніше. Погляд, який він кинув на мене, дав зрозуміти: не можна згадувати про його напад перед іншими.
Я звернувся до Ґарднера:
— Проблема?
— Ви, холера ясна, правду кажете, є проблема! — перебив Гікс. Попри все його обурення, я бачив, що він насолоджується.
— Можливо, обговоримо це іншим разом, — утомлено запропонував Ґарднер.
Але патологоанатом не збирався відриватися від теми.
— Ні, це треба вирішити просто зараз. Маємо одне з найбільших розслідувань серійних убивств у штаті за останні роки. Ми не можемо ризикувати й допустити, що аматори зіпсують справу.
«Аматори?» Я стиснув губи, бо гнів так і рвався назовні. Що б я не сказав, це тільки погіршить ситуацію.
— Девід настільки ж компетентний, як і я, — сказав Том, але йому бракувало сил сперечатися. Гікс тицьнув у нього пальцем.
— Не має значення! Він не може вештатися місцем злочину самостійно. Що це робиться, Ґарднере? Почнете продавати квитки — хай збігаються всі, хто хоче?
Щелепні м’язи Ґарднера напружились, але постріл був влучний.
— Він має рацію, Томе.
— Боже, Дене, Девід зробив нам послугу!
Але я почув достатньо. Було очевидно, до чого все йде.
— Усе добре. Я не хочу ускладнювати ситуацію.
Том приголомшено замовк, але Гікс ледь стримував радість.
— Без образ, докторе… Гантере, правда? Я впевнений, що вас достатньо поважають удома, але це Теннессі. Це не ваша справа.
Я боявся, що зірвуся, тому вирішив нічого не казати. Джейкобсен дивилася на Гікса, але вираз її залишився незрозумілим. Ґарднер, судячи з усього, хотів тільки якнайшвидше закінчити всі ці розмови.
— Вибач, Девіде, — безпорадно сказав Том.
— Усе гаразд, — я простягнув йому камеру. Мені просто хотілося бути в іншому місці. Де завгодно. — Упораєшся?
Я не хотів говорити більше при інших, але Том зрозумів, про що я. Він коротко, зніяковіло кивнув. Я вже повернувся йти, але згадав, що треба йому сказати.
— Маєте поглянути на зуби, які там знайшли. Вони не належать до решти останків.
— Звідки ви знаєте? — запитав Гікс.
— Тому що вони свинячі.
Звістка стулила йому рота. У Томових очах спалахнув інтерес.
— Премоляри?
Я кивнув, знаючи, що він зрозуміє. Але тільки він. Гікс пильно дивився на мене, ніби підозрював якийсь підступ.
— Ви хочете сказати, що вони знайшли свинячі зуби? Що, в біса, вони там роблять?
— Не питайте мене. Я лише аматор, — відповів йому.
Дешевий прощальний кпин, але я не втримався. Наостанок я побачив посмішку Тома і подумав, що й у Джейкобсен щось таке промайнуло.
Але краще від цього не стало. Я повернувся до фасаду каплиці, смикнув блискавку комбінезона так сильно, що вона порвалася. Виборсався з нього й запхав до пластикового контейнера, уже наполовину заповненого викинутим захисним спорядженням. Стягнув гумові рукавички. З них стікав піт, утворюючи в бруді темні бризки, наче на картині модерністів. Руки були бліді й зморшкуваті, затиснуті в латекс, який не пропускав повітря. На мить я відчув щось на кшталт дежавю.
Про що? Про що це мені нагадує?
Але був надто розлючений, щоб зупинятися на цій думці. Щось більш приземлене крутилося в голові. Я приїхав до Стіпл-Гілл автівкою Тома. Після мого урочистого виходу я виявився безпорадним.
Чудово. Викинув рукавички у смітник, дістав телефон — і тут зрозумів, що не знаю номерів місцевих таксі. А навіть якби знав, їх, так чи так, не пустять на цвинтар.