— А як щодо Ірвінґа? Він не був випадковою жертвою, його свідомо обрали ціллю.
— Професор Ірвінґ — виняток. Не думаю, що він фігурував у планах убивці, поки не з’явився на телебаченні. Але після інтерв’ю вбивця почав діяти негайно. Це дає нам важливу інформацію.
— Додаткову, крім того, що він небезпечний божевільний?
Миттєва усмішка пом’якшила її риси.
— Додаткову. Усе, що ми маємо на цей момент, говорить про те, що ця людина ретельно обдумує та планує свої дії. Голки були підсаджені в тіло за шість місяців до того, як він залишив відбитки пальців Декстера в хатині. Це свідчить про методичний, упорядкований розум. Але те, що сталося з професором Ірвінґом, показує, що є й інша сторона. Імпульсивність і нестабільність. Уколіть його его — і він не зможе себе опанувати.
Я помітив, що вона навіть не намагалася вдавати, що Ірвінґ не є черговою жертвою.
— Це добре чи погано?
— Те й те. Це означає, що він непередбачуваний, а отже, ще більш небезпечний. Але якщо він діятиме імпульсивно, то рано чи пізно припуститься помилки, — Джейкобсен знову примружилася — сонце відбивалося від машин попереду. — Сонцезахисні окуляри у мене в куртці. Чи не могли б ви їх передати?
Куртка була акуратно складена на задньому сидінні. Я розвернувся й потягнувся до нього. Від м’якої тканини долинав ніжний запах, і, намацуючи кишені, я відчув якусь дивну інтимність. Знайшов великі круглі окуляри й передав їх власниці. Наші пальці торкнулися, її шкіра була прохолодною й сухою, з прихованим жаром.
— Дякую, — вона надягнула окуляри.
— Ви згадали про його плани, — поспішно підказав я. — Ви тоді казали, що він жадає визнання, що він… як там? «Злоякісний нарцис»? Хіба це не пояснює його поведінки?
Джейкобсен злегка схилила голову. З прихованими за темним склом очима вона здавалася загадковою як ніколи.
— Це пояснює, на що він може піти, але не пояснює, чому взагалі вбиває. Йому треба щось отримати з цього, у нього є якийсь патологічний свербіж, який він намагається почухати. Якщо це не сексуальність, то що?
— Можливо, йому просто подобається завдавати болю, — припустив я.
Вона похитала головою. Над темними окулярами знову з’явилася маленька складочка.
— Ні. Він може насолоджуватися відчуттям влади, яке дає йому цей процес, але це більше. Щось спонукає його чинити саме так. Ми просто ще не знаємо, що саме.
Сонячне світло раптово зникло, його затулив чорний пікап, що опинився поряд. Велетень із затемненими вікнами височів над машиною Джейкобсен, мов чудовисько, що жере бензин, за кілька хвилин різко рвонув уперед. Але, від’їхавши від нас, зненацька вискочив на нашу смугу — підрізав. Моя нога рефлекторно втислася у підлогу — я намагався уникнути зіткнення. Але Джейкобсен, ледве торкнувшись гальмівної педалі, вивернула на іншу смугу, плавно, мов у танці.
Високий клас! Дивовижна майстерність, а вона, мабуть, і значення своєму маневру не надала. Діана кинула роздратований погляд на пікап, який збільшив швидкість, і відразу ж забула про нього.
Однак цей інцидент зіпсував настрій. Вона знову віддалилася, чи то стурбована тим, що ми обговорили, чи то шкодуючи, що сама сказала забагато. Так чи так, часу на розмови вже не було. Ми наближалися до центру Ноксвілла. Що ближче до місця, то важче було мені на душі. Джейкобсен висадила мене біля готелю й замкнулася, мов неприступна стіна. Темні окуляри приховали очі. Вона коротко кивнула й поїхала, залишивши мене на тротуарі. Так я й стояв, заклякнувши, із задубілими від рачкування під ялинами м’язами.
Що робити далі, просто собі не уявляв. Чи поширюється моє відсторонення від розслідування на морг? Телефонувати Томові й розпитувати про це не хотілося. А поки не з’ясую ситуації в цілому, то й на полігон не хотілося йти.
Я стояв під яскравим весняним сонцем, навколо метушилися люди. І тут я нарешті осягнув усе, що сталося. Поки поруч була Джейкобсен, я міг ще якось дистанціюватися від проблеми, але тепер довелося подивитися правді у вічі.
Уперше в моїй кар’єрі мене зняли з розслідування.
Я прийняв душ і перевдягнувся. Купив сандвіч і перекусив на березі річки, дивлячись, як повз пропливають колісні пароплави з туристами. Є у воді щось споконвічно заспокійливе. Хвилі торкаються найглибших струн нашої підсвідомості; розворушують генетичну пам’ять перебування в утробі. Я вдихнув повітря, приправлене ледь помітним болотним запахом, стояв, спостерігаючи за зграєю гусей, що пливли проти течії, і намагався переконати себе, що мені не нудно. Об’єктивно я знав, що не повинен сприймати те, що сталося на кладовищі, особисто. Я потрапив під перехресний вогонь Гікса і супутню ваду професійної політики, яка мене не стосувалася. Казав собі, що не повинен розглядати цю подію як втрату обличчя.