Та краще не стало.
Після обіду я безцільно тинявся вулицями, чекаючи, коли задзвонить телефон. Відтоді, як я був у Ноксвіллі, спливло багато часу, місто змінилося. Але тролейбуси все ще ходили, а золота дзеркальна куля хмарочоса Сансфер[13], як і колись, залишалася безпомилковим орієнтиром на горизонті.
Не було в мене настрою оглядати місцеві пам’ятки. Телефон уперто мовчав, валявся мертвим вантажем у моїй кишені. Мені кортіло зателефонувати Томові, але я знав, що в цьому немає сенсу. Він сам зателефонує, коли зможе.
Почув я його майже ввечері. Том говорив утомлено, здебільшого перепрошував за те, що сталося вранці.
— Просто Гікс не вгамується. Завтра ще раз поговорю з Деном. Хай-но трохи пил посяде — я впевнений, він зрозуміє. Немає причин припиняти твою роботу зі мною, принаймні в морзі.
— А тим часом що маєш робити? — запитав я. — Ти сам не впораєшся. Може, Пола поклич?
— Пол сьогодні не в місті. Але я впевнений, що Саммер вийде.
— Тобі потрібен спокій. Ти вже був у лікаря?
— Не хвилюйся, — тон відповіді однозначно повідомляв: марно намагатися його переконати. — Девіде, мені дуже шкода. Але я розберуся. Поки що сиди спокійно.
Нічого не вдієш. Доведеться спробувати насолодитися рештою вечора. Трохи дозвілля тебе не вб’є. Бари та кафе почали заповнюватися, офісні працівники зупинялися на каву, повертаючись додому. Приманений шурхотінням сміху й розмов, я, недовго думаючи, зупинився біля бару з дерев’яною терасою, що виходила на річку. Знайшов столик біля поруччя, замовив пиво. Насолоджуючись останніми променями вечірнього сонця, спостерігав, як повільно тече Теннессі, невидимі потоки закручувалися у вир на лискучій поверхні води.
Поступово я відчув, що почав розслаблятися. Пиво допив, але причин забиратися звідси не було, тож попросив меню. Замовив тарілку лінгвіні з морепродуктами і склянку каліфорнійського зінфанделю. «Тільки одну», — поклявся собі, нагадавши, що наступного дня маю почати роботу раніше, незалежно від того, допомагаю я Томові чи ні. Проте, покінчивши із ситною, щедро здобреною часником вечерею, цей аргумент уже не здавався таким вагомим.
Отже, я замовив ще келих вина. Сонце сховалося за деревами, але тепло зберігалося. Навіть у сутінках. Електричні ліхтарі, що освітлювали терасу, привернули перших нічних метеликів. Вони вдарялися об скло й дзижчали — чорні силуети на білих кулях. Я намагався пригадати, чи бував на цій ділянці річки, коли вперше приїхав до Ноксвілла багато років тому. Може, й був, але нічого про це не пам’ятав. Я тоді винаймав тісну квартиру в підвалі, то був інший — дешевший — район міста, на околиці старого кварталу, який ставав усе більш респектабельним. Виходив я в бари поблизу, а не в дорожчі заклади на березі річки.
Роздуми викликали інші спогади. З нізвідки до мене повернулося обличчя дівчини, з якою я деякий час зустрічався. Бет, медсестра з лікарні. Я не думав про неї роками. Усміхнувся, міркуючи, де вона зараз, що робить. Чи згадувала вона про британського студента-криміналіста, якого колись знала.
Невдовзі після цього я повернувся до Англії. А через кілька тижнів зустрів свою майбутню дружину, Кару. Від думки про неї й про нашу доньку в голові, як завжди, запаморочилося, але я вже звик, мене не затягнуло.
Я взяв зі столу мобільний і відкрив список контактів. Здавалося, ім’я та номер Дженні впали в очі ще до того, як я висвітлив їх на дисплеї. Прокрутив параметри, дійшов до «Видалити» й завмер, тримаючи великий палець над кнопкою. Так і не натиснувши, закрив телефон і відклав його.
Я допив рештки вина й спробував переорієнтувати свої думки. На зміну прийшов образ Джейкобсен, яка сидить у машині: оголені засмаглі руки, у білій блузі з короткими рукавами. Мені здалося, що я нічого про неї не знаю. Ні скільки їй років, ні звідки вона й де живе.
Але я помітив, що на її лівій руці не було обручки.
«Ой, відпочинь». І все ж не міг не всміхнутися, замовляючи ще один келих вина.
***
Надворі темніє. Твій улюблений час. Точка переходу між двома крайнощами: днем і ніччю. Рай і пекло. Обертання Землі завмерло на вершині: ні одне, ні інше, але сповнене потенціалу обох.