Якби все було так просто.
Ти акуратно чистиш об’єктив камери, а потім обережно протираєш його шматочком м’якої замші, доки ретельно відполіроване скло не стане дзеркально-яскравим. Нахиляючи лінзу, щоб вловити світло, ти перевіряєш, чи не залишилося останньої порошинки, яка може зіпсувати ідеальну поверхню. Нічого немає, але ти все одно відполіруєш його ще раз, щоб уже напевне.
Фотоапарат — твоя найцінніша річ. За роки, що минули з моменту придбання, стара «Лейка» відпрацювала на повну і жодного разу не підвела. Її чорно-білі зображення завжди кришталево-чисті, настільки різкі та дрібнозернисті, що ти можеш упасти в них, відчуваєш присутність у їхньому кадрі.
Не вдалося знайти те, що шукаєш, — камера не винна.
Ти намагаєшся сказати собі, що сьогоднішній вечір буде таким же, як і всі інші рази, але знаєш, що це не так. Раніше твої дії завжди коїлися під прикриттям невідомості, цілком безкарно, тому що ніхто не знав про твоє існування. Тепер усе змінилося. І хоча рішення — твоє власне, однак цей твій вибір: вийти в центр уваги — усе змінює.
Добре це чи погано, але зараз ти мусиш. Вороття немає.
Правда, у тебе гідна підготовка. Без стратегії виходу годі й починати. Коли настане час, ти зможеш знову ковзнути в тінь, як і раніше. Але маєш спочатку довести це до кінця. І хоча винагорода може бути великою, та ризик також великий.
Ти не можеш дозволити собі жодних помилок.
Докладаєш усіх зусиль, щоб вірити: те, що станеться сьогодні ввечері, не має значення в загальній схемі речей, твоя справжня робота триватиме незалежно від цього. Але це звучить фальшиво. Правда в тому, що зараз на карту поставлено більше. Хоча тобі неприємно визнавати це, усі невдачі взяли своє. Тобі це потрібно, тобі потрібне підтвердження того, що всі ці роки не пішли намарно.
Усе твоє життя.
Ти закінчуєш полірувати об’єктив камери й наливаєш склянку молока. Слід якось нейтралізувати кислоту у шлунку, але його зараз вузлом скрутило — крихта до горла не лізе. Молоко відкрите вже день чи два, кірка зверху говорить, що воно, мабуть, скисло. Одна з переваг відсутності відчуття запаху чи смаку. Ти п’єш молоко залпом, дивишся у вікно на силуети дерев на тлі неба. Коли ставиш порожню склянку на кухонний стіл, заплямована внутрішня частина надає їй примарної прозорості в темряві.
Тобі подобається ця ідея: скло-привид.
Але незабаром задоволення зникає. Ці моменти, які ти найбільше ненавидиш, — очікування. Однак тепер уже недовго. Ти дивишся в протилежний бік кімнати, де за дверима висить уніформа, ледь помітна в темряві. Не дуже схожа на справжню, якщо уважно придивитися. Але хіба люди придивляються уважно? У перші кілька секунд вони бачать лише уніформу.
І це все, що тобі потрібно.
Наливаєш собі ще одну склянку молока, дивишся у брудне вікно, у небі згасає останнє світло.
Розділ 13
Відколи ми бачилися востаннє, стоматолог з місця не зрушив, так і лежав. Розкинувшись на спині, він залишався нерухомим, як уміють лише мертві. Але зміни відбувалися. Плоть висохла на сонці, шкіра й волосся злізали з трупа, наче непотрібне пальто. Ще кілька днів — і від м’яких тканин залишаться вперті сухожилля, а невдовзі не зостанеться нічого, крім міцної кістки.
Я прокинувся від нестерпного головного болю, останній келих вина вчора таки був зайвим. Спогад про все, що йому передувало, настрою не покращив. Я стояв під душем і думав, що ж робити, поки не почую новин від Тома. Але що тут насправді було вирішувати?
Досить уже бути туристом.
Коли я приїхав до дослідного полігону, автостоянка була ще майже порожньою. Простір досі ховався в тіні, і, вбираючись у комбінезон, я тремтів від ранкової прохолоди. Вийняв телефон, зважуючи, залишати його ввімкненим чи ні. Зазвичай я вимикав його, минаючи браму, — порушення внутрішньої тиші телефонними розмовами здавалося проявом неповаги, — але не хотілося пропустити дзвінок Тома. Може, залишити телефон на вібрації? Але тоді весь ранок тільки й чекатиму того дзижчання. Окрім того, я ж знаю, що Том зателефонує Ґарднерові пізніше.
Зважившись, я вимкнув і сховав телефон.
Із сумкою на плечі попрямував до брами. У таку ранню пору я виявився не першим відвідувачем. Пробираючись крізь дерева полігону, двоє, найімовірніше, аспірантів, чоловік і жінка в хірургічних халатах, розмовляли про щось. Поминули мене, дружньо привіталися і зникли за деревами, попрямувавши у своїх справах.