Без них в огородженому лісі запала тиша. Її порушував пташиний спів, але, крім пташок, я міг бути тут єдиною живою істотою. Сонце ще не зійшло так високо, щоб пробитися крізь дерева, і під густими кронами відчувалася прохолода. На штанах комбінезона темніла роса. Я підіймався лісистим схилом пагорба, прямуючи до місця, де лежало тіло дантиста. Захисна сітчаста клітка дозволяла спостерігати, як розкладається його тіло в умовах ізоляції від комах або некрофагів. Дослідження не було достеменно оригінальним, але я такого раніше не проводив. І виконувати дослід власноруч завжди краще, ніж покладатися на роботу інших.
Минуло кілька днів, відколи я працював тут, тож треба дещо надолужити. Пройшовши через маленькі дверцята вольєра, я дістав із сумки рулетку, штангенциркуль, фотоапарат і блокнот, присів навпочіпки й заходився працювати. Довелося докласти зусилля. Головний біль нестримно пульсував за очима, а думка про телефон у сумці постійно розсіювала увагу. Зрозумівши, що вже двічі роблю той самий обмір, я сердито струсив головою. Ну ж бо, Гантере, зосередься. Ти ж для цього сюди приїхав.
Викинувши з голови все, що заважало увазі, я взявся за роботу. Головний біль і телефон тимчасово зникли зі свідомості, бо я вже втягнувся в мікросвіт розпаду. Суто об’єктивно наш фізичний розпад нічим не відрізняється від будь-якого іншого природного циклу. І, як і будь-який інший природний процес, для достеменного розуміння його необхідно вивчати.
Згодом дискомфортні відчуття почали нагадувати про себе. Шия задерев’яніла, я припинив роботу, щоб розім’ятися, і тут зрозумів, що мене діймають спека й судоми. Сонце стояло вже досить високо, дерева від нього не затуляли, у комбінезоні я добряче спітнів. Глянув на годинник і з подивом побачив, що вже майже полудень.
Вийшов із клітки, зачинив за собою двері, потягнувся, скривився, коли тріснуло плече. Знявши рукавички, поліз до сумки по пляшку з водою і завмер, побачивши власні руки. Після тісних гумових рукавичок шкіра була бліда й зморшкувата. Нічого незвичайного, але це видовище чимось відгукнулося в моїй підсвідомості.
Подібне, і таке ж невловне, відчуття «майже впізнання» накривало мене напередодні на Стіпл-Гілл. Знаючи з досвіду, що краще не тиснути на мимовільні о`брази, я напився води. Відклавши пляшку, подумав, чи Том уже розмовляв із Ґарднером. На мить знову закортіло ввімкнути телефон, щоб перевірити повідомлення, але я рішуче відштовхнув спокусу. Не звертай уваги. Спочатку закінчи те, що ти тут робиш.
Легше сказати, ніж зробити. Том уже майже напевно зв’язався з Ґарднером, думка про це заважала зосередитися. Намагаючись не піддаватися їй, я вперто проводив останні заміри, перевіряв, записував результати в журнал. І лише потім почав збирати спорядження. Зачинивши за собою сітчасту клітку, попрямував до воріт. Дійшов до машини, стягнув комбінезон та рукавички, склав усе в багажник — і лише тоді дозволив собі ввімкнути телефон.
Одразу пролунав звуковий сигнал повідомлення. У животі все згорнулось у вузол від передчуття. Повідомлення надійшло невдовзі після мого приїзду на полігон. Мене кольнуло розчарування: я пропустив дзвінок Тома за кілька хвилин після вимкнення телефона.
Але повідомлення було не від нього. Пол писав мені, що в Тома стався серцевий напад.
Ми не усвідомлюємо, наскільки залежні від контексту. Ми визначаємо людей за тим, якими їх бачимо щодня, але вилучити їх із повсякденного контексту, помістити в інше середовище чи ситуацію наш розум відмовляється. Те, що колись було знайомим, видається дивним і тривожним.
Я ледь упізнав Тома.
Киснева трубка змією вповзала до носа; у руку, приклеєна спеціальною стрічкою, уп’ялася крапельниця. Від нього тягнувся дріт до монітора, де тремтливі електронні лінії мовчки відстежували рух серця мого друга. У широкому лікарняному халаті плечі Тома здавалися блідими й худими — виснажені м’язи старої людини.
На подушці покоїлася голова старого чоловіка, сива, із запалими щоками.
Серцевий напад стався минулого вечора в морзі. Том працював допізна, бажаючи надолужити час, згаяний удень на Стіпл-Гілл. Йому допомагала Саммер, але о десятій вечора Том відправив її додому. Вона пішла переодягнутися, раптом почула гуркіт зі секційної зали. Вбігши, дівчина знайшла Тома на підлозі напівпритомного.
— Пощастило, що вона ще не пішла, — сказав мені Пол. — Якби не вона, Том міг би там кілька годин пролежати.
Коли я приїхав до відділення невідкладної допомоги, Пол із Сем саме виходили звідти, кліпаючи очима на яскраве сонячне світло. Сем поводилася спокійно й виважено, вона плавно рухалася, відкинувши назад спину, щоб збалансувати тягар пізньої вагітності. Поруч з нею Пол здавався виснаженим і стурбованим. Про серцевий напад Тома він дізнався лише вранці, коли Мері зателефонувала йому з лікарні. Уночі Томові зробили екстрене шунтування, він залишався в реанімації, непритомний. Операція за цих обставин пройшла максимально вдало, але небезпека ще одного нападу не минула. Наступні кілька днів мали бути критичними.