— Ми ще щось знаємо? — запитав я.
Пол стенув плечем.
— Тільки те, що стався великовогнищевий інфаркт. Якби Том не був так близько від відділення, можливо, не встигли б і доїхати.
Сем стиснула чоловікову руку.
— Але він упорався. Вони роблять для нього все, що можуть. І принаймні томографія пройшла добре, тож це хороші новини.
— Вони зробили КТ? — здивовано запитав я. Незвична діагностика для серцевих нападів.
— Лікарі спочатку думали, що це міг бути інсульт, — пояснив Пол. — Коли його привезли, він дуже плутано говорив. Йому здавалося, що щось трапилося з Мері, — не з ним. Дуже хвилювався.
— Ну, любий, він був ледь притомний, — наполягала Сем. — І ти знаєш, як Том переймається за Мері. Він, мабуть, просто хвилювався, що вона переживатиме.
Пол кивнув, але я бачив, що він усе ще стурбований. Я теж. Плутанина в мові могла бути спричинена тим, що мозок Тома не отримував достатньо кисню, або тромбом у серці, яке не працює. КТ-сканування мало виявити будь-які очевидні ознаки інсульту, проте воно ж було й додатковим чинником ризику.
— Боже, як шкода, що я вчора був у від’їзді, — сказав Пол скривившись.
Сем погладила йому руку.
— І що б це дало? Ти нічого не міг зробити. Такі речі трапляються.
Але не мусять. Я лаяв себе відтоді, як почув звістку. Прикуси я тоді собі язика, замість того щоб дражнити Гікса, патологоанатом, може, й не казився б так, що мене відсторонили від розслідування. Я міг би зняти частину навантаження з Тома, міг би навіть помітити небезпечні ознаки серцевого нападу, що насувався, щось із цим зробити.
Але я не зробив. І тепер Том у реанімації.
— Як Мері? — запитав я.
— Справляється, — відповіла Сем. — Усю ніч тут пробула. Я пропонувала залишитися з нею, але думаю, що краще їй побути з ним наодинці. Можливо, син їхній потім прилетить.
— Можливо?
— Якщо він зможе відірватися від справ у Нью-Йорку, — гірко мовив Пол.
— Поле… — попередила Сем. Вона злегка всміхнулася мені. — Якщо хочеш зайти привітатися, я впевнена, що Мері це оцінить.
Я знав, що Том ще надто слабкий для відвідувачів, але все одно хотів зайти. Уже було рушив до корпусу, та Пол мене зупинив.
— Можеш пізніше заїхати до моргу? Потрібно поговорити.
Сказав, що заїду. Я тільки почав розуміти, що Пол тепер фактично виконував обов’язки директора Центру судової антропології. Здається, підвищення його не тішило.
Я зайшов у відділення невідкладної допомоги — у ніс вдарив клінічний запах антисептика. Серце закалатало, запах викликав спогад про те, як сам валявся в лікарні, але я швидко вгамував спогади. Кроки м’яко віддавали підлогою, я прямував коридором до відділення інтенсивної терапії, куди поклали Тома. Він лежав в окремій палаті. У дверях було маленьке віконце, крізь нього я побачив Мері, яка сиділа біля ліжка. Я легенько постукав у віконце. Спочатку вона ніби не почула, але потім підвела очі й поманила мене увійти.
Вона постаріла на десять років відтоді, як я вечеряв у них два дні тому, але коли жінка піднялася від ліжка, то її усмішка була такою ж теплою, як завжди.
— Девіде, тобі не потрібно було приходити.
— Я щойно почув. Як він?
Ми обоє розмовляли пошепки, хоча потурбувати Тома було мало шансів. Мері зробила невиразний жест у бік ліжка.
— Обхід пройшов добре. Але він дуже слабкий. І є небезпека нового нападу… — Вона замовкла, в її очах блиснула волога. Жінка робила все, щоб зібратися із силами. — Але ти знаєш Тома. Міцний, як старі чоботи.
Я усміхнувся із заспокоєнням, якого не відчував.
— Він взагалі був при свідомості?
— Не зовсім. Він прийшов до тями кілька годин тому, але ненадовго. Здається, він весь час плутає, хто лежить у лікарні. Весь час запевняю його, що зі мною все гаразд, — вона тремтяче всміхнулася, тривога не відступала. — Але він згадав тебе.
— Мене?
— Він назвав твоє ім’я, і ти єдиний Девід серед наших знайомих. Здається, він хотів, щоб я тобі щось сказала, та я розібрала лише одне слово. Наче як «іспанський», — вона подивилася на мене з надією. — Це тобі щось говорить?