Звістка про моє відновлення у справі поширювалася.
Ґарднер повів мене запилюженими сходами. Весь верхній поверх мав відкрите планування з зонами кухні, їдальні та вітальні. Вбудовані конструкції залишилися тут від оригінального проєкту: перегородки та шафи з матового скла, немов з реклами американської мрії 1950-х років.
Але звичайні меблі були мішаниною минулих десятиліть. На кухні голосно гудів іржавий холодильник, люстра з лампочками — імітаціями свічок — висіла над потертим обіднім столом і стільцями в зоні їдальні. У центрі вітальні стояло м’яке шкіряне крісло, подушки якого були заклеєні обдертою ізоляційною стрічкою. Перед кріслом стовбичив величезний телевізор із плоским екраном — єдиний новітній предмет обстановки, який я побачив.
Тут було більше агентів-криміналістів. У будинку панував хаос, хоча важко було сказати, де він спричинений через обшук, а де через особисті звички Йорка. Одяг розкиданий, а коробки з мотлохом і старими журналами витягнуті з шаф. Раковина та сніданковий стіл просто зникли під брудним посудом, зашкарублі картонки від замовленої їжі валялися повсюди, де їх кинув Йорк.
Кілька членів пошукової групи припинили свою роботу й витріщалися на нас із Ґарднером. Я впізнав громіздку постать Джеррі, що стояв навкарачки, порпаючись у шухлядах пошарпаної шафи. Він привітався, змахнувши рукою в рукавичці.
— Привіт, докторе, — він енергійно жував жуйку, щелепи рухалися під маскою. — Гарне місце, га? І ви маєте побачити його колекцію фільмів. Порно-рай, усе за алфавітом. Хлопцеві дійсно треба було більше гуляти.
Ґарднер підійшов до ніші біля раковини.
— Сподіваюся, воно все залишиться на місці, коли ти тут закінчиш, — почувся сміх, але я не був упевнений, чи він жартує. — Сюди.
У ніші була встановлена комірчина, її дверцята відчинили й зафіксували клинцем. Вміст витягли — усе лежало розкидане: ящики з побитим посудом, пластикове відро з тріщиною на боці, зламаний пилосмок. Агент став навколішки біля картонної коробки зі старим фотообладнанням: потерта дзеркальна фотокамера, яка бачила кращі часи, старомодні спалах і експонометр, старі фотожурнали, сторінки яких вицвіли й поскручувалися.
За один-два ярди, окремо від решти мотлоху, на запорошеному лінолеумі розчистили трохи місця — там стояла пошарпана валіза.
Кришка була опущена, але прочинена, наче завеликий вміст не влазив у пласку валізу. Ґарднер глянув униз, не наближаючись.
— Ми знайшли його в шафі. Коли побачили, що всередині, вирішили не чіпати, доки експерт не огляне.
Валіза здавалася занадто малою, щоб умістити людину. Принаймні не дорослу, але я знав, що це не показник. Багато років тому мене покликали оглянути тіло дорослого чоловіка, яке було запхнуте в кофр, навіть менший за цей. Кінцівки були зігнуті назад, кістки зламані й скручені так, як жоден акробат не повторить.
Я присів біля валізи. Коричнева шкіра потерта й порепана, але без цвілі чи плям, яких варто було б очікувати, якби останки розклалися всередині. Це збігалося з тим, що Джейкобсен сказала про те, що вони не свіжі.
— Можна поглянути? — запитав я Ґарднера.
— Ви тут саме для цього.
Байдужий до його кислого зауваження, я потягнувся до кришки, усвідомлюючи, що всі стежать за моїми рухами.
Валіза була повна кісток. Вистачило одного погляду, щоб переконатися: вони людські. Було щось схоже на цілу грудну клітку, в яку вклинився череп: нижня щелепа трималася, на ній навіть виднілася характерна усмішка. Я пригадав слова Джейкобсен у ресторані. Вона сказала це навмисно? «Жодних скелетів у його шафі ми не знайшли».
Таки одного знайшли.
Кістки були такого ж тютюнового кольору, як і стіни, хоча я не думав, що це теж через сигаретний дим. Чисті, без слідів м’яких тканин. Я нахилився ближче й понюхав, але через затхлу шкіру валізи запах не відчувався.
Узяв у руки ребро, що лежало зверху. Вигнуте, як мініатюрний лук. В одному чи двох місцях помітив напівпрозорі пластівці, що відшарувалися від поверхні, немов крихітна риб’яча луска.
— Щось чути про Йорка? — запитав я, оглядаючи кістки.
— Ми шукаємо.
— Ви думаєте, він зник за власним бажанням?
— Якщо ви маєте на увазі, чи його викрали, як Ірвінґа, відповідь буде «ні». Ірвінґ не взяв машину й не спакував валізи перед зникненням, — коротко відказав Ґарднер. — Отже, що ви можете про це сказати?
Я поклав ребро назад і вийняв череп. Вдаряючись, кістки дзвеніли майже мелодійно.