— Кістки жіночі, — сказав я, повертаючи череп у руці. — Структура кістки надто тонка для чоловіка. Померла давно.
— Скажіть мені щось, чого я не знаю.
— Добре, — погодився я. — Для початку: її не вбили.
Це було так, ніби я припустив, що Земля плоска.
— Що?
— Це не жертва вбивства, — повторив я. — Погляньте, які пожовклі кістки. Це старе. Щонайменше чотири-п’ять десятиліть. Можливо, більше. Ви можете побачити, що скелет покритий якимось стабілізатором, що починає відшаровуватися. Я майже впевнений, що це лак, який не використовувався роками. І гляньте на це…
Я показав йому маленький акуратний отвір, просвердлений у маківці черепа.
— Там було якесь кріплення, щоб його можна було повісити. Найімовірніше, це скелет з якоїсь лабораторії. Або ж він належав студентові-медику. Зараз використовують пластикові моделі, а не справжні скелети, але часом і справжні трапляються.
— Це медичний скелет? — Ґарднер сердито подивився на нього. — Що, в біса, він тут робить?
Я поклав череп у валізу.
— Йорк сказав, що його батько заснував Стіпл-Гілл ще в п’ятдесяті роки. Можливо, це належало батькові. Звичайно, він досить старий.
Ґарднер роздув щоки.
— Я все одно хотів би, щоб Пол Ейвері подивився.
— Як забажаєте.
Я не думаю, що Ґарднер хоч усвідомлював приховану зневагу. Востаннє з огидою подивившись на валізу, він попрямував до сходів. Закривши кришку валізи, я рушив за ним.
— Ну що, докторе, — сказав Джеррі, щелепи якого не спинялися. — Ще одна марна подорож, га?
Проходячи повз буфет, я зупинився, щоб глянути на купу сімейних фотографій у рамках — візуальну історію життя Йорка. Це була суміш позованих портретів і знімків із відпустки. Колись яскраві літні кольори тепер розмиті та вицвілі. На більшості з них красувався Йорк: усміхнений хлопець у шортах на човні, незграбний підліток. Найчастіше поруч з ним стояла старша привітна жінка, мабуть, його мати. Іноді до них приєднувався високий засмаглий чоловік з усмішкою бізнесмена — я вирішив, що це батько Йорка. Його світлин було небагато, тому я подумав, що здебільшого фотографував він.
Але на пізніших знімках була тільки мати Йорка, поступово перетворюючись на згорблену та зморщену копію себе молодшої. На останньому фото вона позувала біля озера разом з молодшою версією сина — слабка й сива, але все одно усміхнена.
Після цієї світлини її більше не було видно.
Я наздогнав Ґарднера біля підніжжя сходів. Він так і не згадав про телефонний дзвінок Томові вчора вночі. Не знаю, чи то просто не вважав це актуальним, чи не хотів визнати, що від мене може бути хоч якась користь. Але я не пішов би, не порушивши цієї теми.
— Джейкобсен розповіла вам про телефонну будку? — запитав я, коли ми йшли коридором.
— Сказала. Ми цим займаємося.
— А як щодо Тома? Якщо дзвінок мав на меті виманити його назовні, він усе ще може бути в небезпеці.
— Вдячний, що ви вказали на це, — він говорив холодно й саркастично, — візьму до уваги.
З мене досить! Час пізній, я й так стомився. Тож зупинився посеред коридору.
— Слухайте, я не знаю, у чому проблема, але ви попросили мене прийти сюди. З вас корона впаде, як будете принаймні ввічливим?
Ґарднер обернувся до мене, його обличчя потемніло.
— Я запросив вас сюди, тому що в мене не було особливого вибору. Том залучив вас до цього розслідування, а не я. І вибачте, якщо мої манери вам не до вподоби, але, якщо ви досі не помітили, я намагаюся зловити серійного вбивцю!
— Ну, так це не я! — спалахнув я у відповідь.
Ми зиркнули один на одного. Стоячи біля вхідних дверей, я бачив, що агенти надворі зупинилися й витріщалися. Через мить Ґарднер глибоко вдихнув і глянув долі. Він з помітним зусиллям давав собі раду.
— До вашого відома, я одразу організував для Тома додаткову охорону, — суворо сказав він стриманим голосом. — Суто як запобіжний захід. Навіть якщо ви маєте рацію щодо телефонного дзвінка, сумніваюся, що той, хто це зробив, спробує щось вдіяти, поки Том в реанімації. Але ризикувати я не збираюся.
Це було не зовсім вибачення, але й на тому добре. Головне — безпека Тома.
— Дякую, — відповів я.
Не розбереш: глузує він чи ні.
— Отже, якщо ви закінчили, докторе Гантере, я подбаю, щоб вас відвезли до готелю.
Я рушив назовні, але не встиг дійти до парадних сходів, як Ґарднера погукали:
— Сер, маєте поглянути на це.
З дверей у кінці коридору вийшов судово-медичний експерт у замащеному оливою та брудом комбінезоні. Ґарднер глянув на мене, і я зрозумів, що в нього на думці.