— Поки не йдіть.
Він покрокував коридором у двері. Я вагався, але попрямував за ним. Не збираюся тут стовбичити, як школяр під кабінетом директора, доки Ґарднер не вирішить, потрібний я йому чи ні.
Двері виявилися внутрішнім входом у гараж. У повітрі пахло мастилом і вогкістю. Над головою горіла оголена лампочка, її слабке сяяння доповнювалося різкішним світлом прожекторів. Тут було так само захаращено, як і в решті будинку: розвалені картонні коробки, вкрите цвіллю туристичне спорядження, іржаве садове обладнання — усе скупчилося навколо голого бетону, де стояла машина Йорка.
Ґарднер і криміналіст зупинилися біля старої сталевої шафи для документів. Одна з шухляд була висунута.
— …внизу під старими журналами, — говорив агент. — Спочатку я подумав, що це просто фотографії, аж потім придивився краще.
Ґарднер дивився на них униз.
— Боже милосердний…
Він був шокований. Інший агент ще щось казав, але я не звернув уваги — я сам зміг побачити їхню знахідку.
Це була пласка коробочка, подібна до тих, що використовують для фотопаперу. Вона була відкрита, і агент витяг ізсередини приблизно пів дюжини фотографій. Усі вони були чорно-білими портретами, кожен із яких великим планом показував обличчя чоловіка чи жінки від підборіддя до чола. Їх було збільшено майже до натурального розміру, а ідеальний фокус дозволив зафіксувати кожну деталь, кожну пору та пляму з гострими краями; частка секунди збережена з нерозмитою чіткістю. Обличчя кожного спотворене й темне, і, на перший погляд, їхні вирази були майже комічними, наче кожного з них підловили, коли вони чхали. Але це враження зберігалося, доки ви не бачили їхніх очей.
Тоді вкривало розуміння: у цьому немає взагалі нічого комічного.
Ми завжди підозрювали, що жертв було більше, ніж тих, про які ми знали. Знахідка це підтвердила. Йорку було недостатньо закатувáти їх до смерті.
Він також фотографував їхню смерть.
Ґарднер ніби вперше помітив, що я поблизу. Кинув на мене різкий погляд, але докору, якого я майже очікував, там не було. Мені здається, він і сам стояв надто приголомшений.
— Тепер ви можете йти, докторе Гантере.
Мовчазний агент БРТ відвіз мене до готелю, коли я перевдягнувся, але ті спотворені обличчя все переслідували мене, поки ми їхали темними вулицями. Вони тривожили на такому рівні, який важко пояснити. Не тільки через те, що там було зображено. Свого часу я бачив достатньо смерті. Раніше працював над випадками, коли вбивці збирали трофеї своїх жертв: пасмо волосся чи клаптик одягу, спотворені пам’ятки про життя, яке вони відібрали.
Але то інше. Йорк не був божевільним убивцею, розгубленим у запалі якоїсь спотвореної пристрасті. Увесь час він виставляв нас за дурнів, маніпулюючи розслідуванням із самого початку. Навіть його втеча розрахована ідеально. І фотографії — не звичайні трофеї. Їх робили з такою обережністю та вправністю, що свідчило про навмисну клінічну холодність. Про контроль.
Від цього вони були ще більш моторошними.
Якщо чесно, коли я повернувся в номер, ще один душ мені не був потрібен, але все одно я пішов туди. Після поїздки до дому Йорка почувався брудним. Символічно чи ні, але гаряча вода допомогла. Настільки, що я заснув майже одразу, як вимкнув світло.
Близько шостої мене розбудило наполегливе дзеленчання. Напівсонний, я почав шукати будильник, аж тут зрозумів, що звучить телефон.
— Алло? — пробурмотів я, ще не прокинувшись.
Останні сліди сну розвіялися, коли я почув голос Пола.
— Погана новина, Девіде, — сказав він. — Том уночі помер.
***
Ти добре це влаштував. Знав, що незабаром агенти БРТ прибудуть до будинку, але не покидав його довго. Так довго, наскільки міг. Зарано — і більша частина впливу буде втрачена. Запізно — і… Ну, це б усе зіпсувало.
Шкода, що тобі бракувало часу. Ти ненавидиш поспіх, навіть якщо його не вдається уникнути. Ти завжди знав, що до цього дійде. Похоронне бюро відслужило своє. Ти все спланував заздалегідь: що потрібно взяти, а що залишити. Це вимагало тонкого судження та неабиякої дисципліни. Але то нормально.
Чимось доведеться пожертвувати.
Ти майже готовий до наступного етапу. Потрібно лишень набратися терпіння. Це буде недовго. Лише одна остання робота — і фрагмент пазла стане на своє місце, тоді очікування завершиться.
Ти визнаєш, що трохи нервуєш, але то добре. Ти не можеш собі дозволити самовдоволення. Коли з’явиться нагода, будеш готовим нею скористатися. Ти не можеш дозволити собі втрачати такі шанси. Ти знаєш це краще за всіх.