Життя занадто коротке.
Розділ 17
Зрештою всі запобіжні заходи щодо Томової безпеки виявилися марними. Лікарів і медичний персонал у відділенні інтенсивної терапії попередили, що потрібно бути особливо пильними, не розголошуючи причину, а агент БРТ чергував у коридорі біля палати. Ніхто не міг потурбувати Тома без його відома, а якби хтось і спробував, Мері постійно була поруч з ним.
Однак ніщо не запобігло зупинці серця о четвертій годині ранку.
Медики намагалися його реанімувати, але серце рішуче відмовлялося запускатися. «Упертий до кінця» — ця думка безцільно пульсувала в моїй голові, ніяк не хотіла покидати.
Мене охопило якесь заціпеніння, наче не міг зрозуміти, що сталося. Після розмови з Полом я зателефонував Мері й проговорив звичайні марні слова. І всівся на ліжко, не знаючи, що робити далі. Усе повторював собі: принаймні Том помер мирно, дружина була поруч, його оминуло останнє випробування, яке випало на долю Ірвінґа. Але то виявилася слабка втіха. Фізично Йорк не вбив його, але все одно Том був жертвою маніяка. Так, він хворів, але мав право спокійно прожити решту свого життя, скільки йому було відведено.
І це життя убивця в нього відібрав.
У пам’яті спливло обличчя Йорка, що сяяло фальшивою поблажливістю, коли він з ентузіазмом тиснув руку Тома того ранку в Стіпл-Гілл. «Докторе Лібермане, для мене це честь, сер… Я багато чув про вашу роботу… І про ваш полігон, звичайно. …це гордість Теннессі». Мабуть, він уже тоді з нас сміявся, знаючи, що задумав, ховаючи більший злочин за дрібними порушеннями, виявленими на кладовищі.
Не пам’ятаю, щоб когось так ненавидів, як Йорка тоді.
Але якщо просто сидіти й горювати в готельному номері, то це не поверне Тома й не допоможе упіймати його вбивцю. Я прийняв душ, одягнувся та попрямував до моргу. Було ще рано, коли приїхав туди. Мої кроки відлунювались у порожньому коридорі. Холодні кахельні поверхні моргу здавалися особливо самотніми. Втішило б знайоме обличчя, але Пол попередив, що має кілька зустрічей і потрапить у морг уже після них. А Саммер навряд чи зможе допомагати як слід, коли почує новини.
Принаймні Кайл був на місці. Коли я вийшов із роздягальні, він штовхав по коридору візок. Хлопець привітався зі звичним ентузіазмом.
— Привіт, докторе Гантере. Я сьогодні вранці допомагаю з розтином, але якщо пізніше вам знадоблюся, то просто дайте мені знати.
— Дякую, так і зроблю.
Він трохи забарився біля мене.
— Саммер прийде пізніше?
— Я не знаю, Кайле.
— Ага, ок. — Він кивнув, намагаючись приховати своє розчарування. — Як там доктор Ліберман?
Мабуть, зарано було поширювати новину, я сподівався, що він не запитає. І не дуже хотів, щоб звістка йшла від мене.
— Він помер уночі.
Обличчя Кайла спохмурніло.
— Помер? Вибачте, я не знав…
— Вам немає чого просити вибачення.
Я бачив, як він думає, що сказати.
— Він був хорошою людиною.
— Так, був, — погодився я. Траплялися й гірші епітафії.
Прямуючи до секційної зали, я намагався прочистити голову, прагнучи зосередитися на роботі. Але там, де все було так пов’язане з Томом, завдання виявилося нездійсненним. Пройшовши повз його залу, я зупинився. І увійшов.
На перший погляд, приміщення нічим не відрізнялося від того, яким було вчора. Скелет Террі Луміса досі лежав на алюмінієвому столі, майже повністю зібраний. Звичайна секційна зала, наче Том не працював тут так довго. Я вже було вийшов, але побачив CD-плеєр, який так і лежав на полиці, поруч з акуратним стосиком джазових альбомів. Ось тут мене й накрило.
Том помер.
Якийсь час я стояв і не рухався, поки невблаганний факт не просочився до свідомості. Потім важкі двері зачинилися за мною, і я пішов коридором до секційної зали з кістками дрібного злодюжки.
Час було закінчити повторне збирання та дослідження скелета Ноя Гарпера. Ніхто не винний у цій затримці, але це завдання — моє, і відповідальність за термін виконання — на мені. Я рішуче налаштувався завершити роботу, навіть якщо для цього доведеться пропрацювати всю ніч.
Крім того, я сподівався, що робота допоможе перемкнути увагу.
Череп та більші кістки рук і ніг були розкладені на столі відповідно до їхнього анатомічного положення, але решту відсортували лише приблизно. Я заходився збирати хребет, а це, мабуть, найскладніша частина процесу. По суті, хребет — це шарнірна оболонка, яка захищає нервовий стовбур спинного мозку. Чудовий приклад винахідливості природи, диво біологічної інженерії.