Але настрою оцінити це диво не було. Я почав обережно, від шийних хребців, з’єднувати суглоби неправильної форми.
І невдовзі забуксував.
Хребці, які утворюють шию, менші за грудні та поперекові хребці спини. Усього їх сім, пронумеровані від черепа, кожен точно збігається з попереднім та наступним. Я досить легко зібрав перші п’ять, пошукав шостий — і не зміг його знайти.
Ну ж бо, Гантере, зосередься. Роздратований, я знову перебрав решту хребців. Але єдиний шийний хребець, який я зміг знайти, був не того розміру й форми. Явно сьомий, а не шостий.
Одного не вистачало.
Неможливо. Попри сильне розкладання, тіло Ноя Гарпера було цілим та неушкодженим на момент ексгумації. Якби не вистачало шийного хребця, ми б точно помітили.
То де ж він?
З дивною упевненістю я підійшов до мікроскопа на робочому столі. І не здивувався, коли побачив на предметному столику під об’єктивом маленький білий об’єкт. Мабуть, про це я мав подумати раніше. Цікаво, що саме робив Том до серцевого нападу.
Тепер я знав.
Я заглянув в окуляр, зображення було розмитим. Налаштував фокус, хребець з’явився у полі зору. Витончено рифлений, загострений, немов корал, під збільшенням пориста поверхня наче вкрита ямками.
Тріщини товщиною з волосину здавалися глибокими, як прірва.
Я випростався і вийняв шматок кістки з-під мікроскопа. Для неозброєного ока переломи були майже непомітними. Їх було два, по одному на кожній пластинці, на тонких кісткових містках, які з’єднують основне тіло хребця з його делікатнішою нервовою дугою.
У голові прояснилося, я відклав хребець і пішов коридором до секційної зали, де працював Том. Підійшовши прямо до скелета Террі Луміса, узяв шостий шийний хребець з оглядового столу й підніс його до світла. Переломи були навіть менш помітні, ніж на пластинках, які я щойно бачив. Але вони там були.
Так і є. Я не відчув задоволення — лише раптовий наплив смутку. Це відкриття зробив Том — не я. Дістав телефон і набрав Пола.
— Я знаю, як їх убили.
— Тож це точно удушення.
Пол безпристрасно подивився на хребець, який тримав. Ми були в секційній залі Тома. Я вже показав колезі переломи шостого шийного хребця Ноя Гарпера, потім привів його сюди, щоб перевірити відповідні тріщини в Террі Луміса.
— Не бачу іншого способу, як можна отримати такі точні розломи, — сказав я.
Удар по потилиці може зламати хребець, але пошкодження буде набагато більшим. І ймовірність того, що тупа травма спричинить майже ідентичні травми двом різним жертвам, надто мала — не варто розглядати. Ні, ці переломи були результатом чогось цілеспрямованого. Контрольованого.
Це слово, мабуть, було дуже важливим для Йорка.
— Принаймні тепер ми знаємо напевно, звідки в Луміса й Гарпера рожеві зуби, — погодився Пол. — І це пояснює, що Том робив в іншій секційній залі. Виявив переломи хребця Луміса і пішов перевірити, що в Гарпера. Ти так це пояснюєш?
— Приблизно.
А потім йому зателефонував Йорк — Том саме розглядав хребець під мікроскопом. Я відчував, що тут криється якась гірка іронія, але не знав, що саме.
Пол обережно відклав кістку.
— Боже, клубок у горлі.
Він був утомлений, говорив через силу. Смерть Тома сильно вразила його, і хибна тривога із Сем минулої ночі додала клопоту. Він скоротив збори викладачів після мого дзвінка, приїхав до моргу. Утома й напруга останніх днів одразу впадали в око. Лінії навколо очей загострилися, а плями синяво-чорної щетини вже затіняли бліде, поспішно поголене підборіддя.
Він спробував стримати позіхання.
— Вибач.
— Може, вип’єш кави? — запитав я його.
— Пізніше, — він спробував опанувати себе. — А що там з шийними хребцями з останків у лісі? Ти їх перевірив?
— Поки чекав на тебе. Два з них зникли, а решта всі цілі. Включно з шостим. — Це не дивно. Вілліс Декстер загинув в автокатастрофі, а не був убитий, як Ной Гарпер чи Террі Луміс.
— Тож ми спостерігаємо постійний тиск, який чиниться на шиї обох жертв, достатньо потужний, щоб зламати пластинки, але не зламати під’язикову кістку. — Пол підніс руки до очей. — Ти пам’ятаєш, які великі руки в Йорка?
Єдине, що я міг пригадати про руки Йорка, — це брудні від нікотину пальці. Але і Луміс, і Гарпер були дорослими людьми; щоб охопити їхні шиї так, аби зламати хребці, потрібні дуже довгі пальці. І такий захвáт, напевно, зламав би під’язикову кістку.
— Швидше за все, якась лігатура чи гарота, а не ручне удушення, — припустив Пол. — Чим би він не користувався, воно, мабуть, закріплювалося навколо шиї в тій самій точці, тому і пошкодження однакові, і хребець той самий. Важко сказати, що саме то було.