— Том це зрозумів.
Він здивовано подивився на мене.
— Серйозно?
— Пам’ятаєш, що він сказав Мері, коли його забрали до лікарні? «Іспанський». Ми тоді не могли второпати, що він має на увазі.
Пол таки дуже втомився, не одразу вловив зв’язок.
— Іспанський брашпиль. Боже, я мав здогадатися.
Я теж мав. Оберніть бинт або шматок тканини навколо кінцівки, що кровоточить, потім підкладіть під неї палицю та скрутіть її. Це буде іспанський брашпиль. У своєму найпростішому вигляді це всього лиш імпровізований джгут, який можна затягувати сильніше або послабляти за бажанням, — простий пристрій, що врятував незліченну кількість життів.
Але Йорк скористався ним для іншого.
Я подумав про фотографії, які агенти БРТ знайшли в гаражі Йорка. Вирази агонії його жертв, потемнілі опухлі обличчя. Налиті кров’ю, бо Йорк поступово затягував брашпиль, неухильно видушуючи з них життя.
І фотографував, як це відбувається.
Я витіснив óбрази зі свого розуму.
— Йорк міг навіть не усвідомлювати, що залишає якісь видимі докази. Він не міг знати, що пластини зламані. І навіть якщо помітив рожеві зуби, то міг не знати, що спричинило забарвлення. Він міг не усвідомлювати, що воно означає.
— Це повертає нас до крові в хатині, — сказав Пол. — Луміса задушили, тому ця кров, однозначно, не його. Так чия ж вона, в біса?
— Можливо, ще одна гра Йорка? — запитав я. Аналіз ДНК зрештою нам це скаже, але я думаю, що, можливо, не доведеться чекати так довго.
Пол стомлено знизав плечима.
— Я говорив із Ґарднером. Він не відразу визнав, але вони всерйоз сприйняли твоє припущення стосовно Тома. Річ у тім, що вони не виключають того, що Йорк може спробувати напасти на іншого учасника розслідування, якщо шанс із Томом він втратив.
Я мав передбачити такий розвиток подій, але чомусь його не врахував. Мене надто вразило все те, що сталося з Томом, не вистачило уваги довести цю ідею до її логічного завершення.
— То що Ґарднер збирається робити?
— У нього не так багато можливостей. Хіба що попередити людей, щоб були обережними, — відповів Пол. — Він не може поставити охорону до всіх і кожного — і людей стільки немає, навіть якби й хотів.
— Вважатиму, що мене попередили.
Він усміхнувся, але було зовсім не смішно.
— Справи йдуть усе ліпше, еге ж? Чудовий у тебе дослідницький візит.
Схоже на те, але я все одно був радий, що приїхав. Я б не втратив шансу попрацювати з Томом, як би не склалися подальші події.
— Хвилюєшся? — запитав я.
Пол потер щетинисте підборіддя.
— Не те щоб. Раніше на боці Йорка був фактор несподіванки, тепер він його втратив. Я не кажу, що не буду обережний, але не збираюся жити, озираючись через плече на випадок того, що якийсь псих вирішить ганятися за мною.
— Через певний час до цього звикаєш, — сказав я.
Він кинув на мене здивований погляд, розсміявся.
— Так, мабуть, ти це по собі знаєш, — він посерйознішав. — Слухай, Девіде, якщо ти хочеш відмовитися, ніхто тебе не звинувачуватиме. Це не твоя проблема.
Я знав, що намір у нього був добрий, але це нагадування пролунало, мов ляпас.
— Можливо, й ні. Але таке враження, що вже моя.
Пол кивнув, глянув на годинник, скривився.
— Вибач, маю йти. Ще одна клята зустріч факультету. Усе має налагодитися за день-два, але зараз мені треба бути у двох місцях одночасно.
Двері за ним зачинилися, навколо запанувала тиша секційної зали. Я подивився на частково зібраний скелет, який чекав на оглядовому столі, і подумав про Тома.
Прочистив голову й повернувся до роботи.
Я працював навіть довше, ніж планував. Частково тому, що хотів надолужити втрачений час, а також тому, що думка про самотній вечір у готелі мало мене вабила. Поки зайнятий, можу хоч трохи не думати про смерть Тома.
Але мене хвилювало не тільки це. Почуття пригніченості, яке я відчув після візиту Пола, уперто не хотіло зникати. Навпаки — дивним чином загострилося. Під хімічним запахом моргу ховався незрозумілий біологічний запах, слабкий натяк на крамницю м’ясника. Біла плитка та металеві поверхні холодно блищали в різкому світлі. Але найбільше я чув тишу. Віддалене гудіння генератора сприймалося скоріше шкірою, ніж вухами, десь крапала вода з крана. І все. Зазвичай я навіть не помічав, що таке тиша.
Зараз вона панувала скрізь.
Звичайно, я дуже добре знав, у чому річ. Поки Пол не згадав про це, я навіть не думав, що Йорк може націлитися на когось іще з учасників слідства. Я хвилювався тільки за Тома. І навіть після того, що сталося з Ірвінґом, сліпо припускав, що Том — єдиний, хто під загрозою. Але було наївно думати, що Йорк зупиниться після Томової смерті.