— Секунду, — перепросив я.
Сів на його валізку та вдав, наче зашнуровую черевика. Ґарднер, здається, роздратувався, але Том з полегшенням перевів подих, вдаючи, що протирає окуляри. Він примружився на те, як потемніла від поту сорочка агента.
— Дене, сподіваюся, ти не проти, що я питаю, але з тобою все гаразд? Здається, тебе трохи… лихоманить.
Ґарднер глянув на свою вологу сорочку, наче щойно помітив.
— Скажімо, там трохи гаряче. Самі побачите.
Ми знову рушили. Стежка вирівнялася, коли ліс розступився, відкриваючи невелику, засипану гравієм галявину, зарослу бур’янами. Від неї розгалужувалися інші стежки, кожна з яких вела до будиночків, ледь помітних серед дерев. Той, до якого ми прямували, стояв на віддаленому краю галявини, окремо від інших. Невеличка хатина, обшита вицвілими від сонця й дощу дошками. Доріжку, що вела до дверей, перегородила яскраво-жовта стрічка з написом великими жирними чорними літерами «ПОЛІЦІЯ. НЕ ПЕРЕТИНАТИ». Навколо панувала звичайна метушня.
Уперше я був на місці злочину в США. Більшість обставин скидалися на ті, до яких я звик удома, але дрібні відмінності створювали враження чогось несправжнього. Біля хатини стояла група судово-медичних експертів БРТ у білих комбінезонах. Усі з розчервонілими та спітнілими обличчями, вони спрагло ковтали воду з пляшок. Ґарднер підвів нас до молодої жінки в ошатному діловому костюмі, яка розмовляла з повним чоловіком, чия лисина сяяла, як відполіроване яйце. Геть втративши волосся, навіть без брів і вій, він водночас скидався і на новонародженого, і на якусь рептилію.
Ми підійшли, він обернувся. Тонкий рот розтягнувся в усмішці: упізнав Тома. Але усмішка була невесела.
— А я собі гадав, коли ви з’явитеся, Лібермане.
— Щойно мені подзвонили, Дональде, — відповів Том.
— Дивно, як це вам ще потрібні якісь дзвінки. Ви ж, мабуть, цей сморід від самого Ноксвілла чули.
Він захихотів, байдужий до того, що ніхто цього жарту не оцінив. Я здогадався, що перед нами Гікс — той самий патологоанатом, про якого казав Ґарднер. Співрозмовниця Гікса, молода жінка, була струнка й підтягнута, мов гімнастка. Вона трималася із військовою виправкою, яку підкреслювали темно-синій піджак зі спідницею та коротко підстрижене темне волосся. Жодного макіяжу, та вона й не потребувала його. Лише рот відрізнявся від строгого образу: повні й вигнуті губи натякали на чуттєвість, яку вона начебто намагалася заперечити.
Погляд сірих очей на мить зупинився на мені, оцінюючи тверезо й безвиразно. Зіниці так і сяяли на злегка засмаглому обличчі.
Ґарднер коротко познайомив нас:
— Томе, це Діана Джейкобсен. Якраз приєдналася до Відділу польових розслідувань. Вона вперше залучена до розслідування вбивства, а я дуже розхвалив і тебе, і дослідний полігон, тож не підведи мене.
Діана простягла руку, проігнорувавши спробу Ґарднера пожартувати. На теплу усмішку Тома відповіла дуже стримано й холодно. Я не зрозумів, чи то вона від природи така, чи просто занадто старалася поводитися професійно.
Гікс глянув на Тома й досадливо пересмикнув ротом. Він зрозумів, що я дивлюся на нього, і роздратовано ткнув підборіддям у мій бік:
— А це хто? — так, наче мене тут і не було.
— Я Девід Гантер, — питання було не до мене, але я відповів. Якось здогадався, що руку подавати сенсу нема.
— Девід наразі працює з нами на полігоні. Він люб’язно погодився мені допомогти, — сказав Том.
«Працює з…» — то було перебільшення, але я не збирався заперечувати цю невеличку брехню.
— Він британець?! — вигукнув Гікс, почувши мій акцент. Моє обличчя палало. Холодний погляд молодої жінки знову зупинився на мені. — Ви вже туристів сюди запрошуєте, Ґарднере?
Я знав, що моя присутність може викликати певні збурення, те саме сталося б за присутності чужоземця під час розслідування у Великобританії, але все одно поведінка Гікса мене дратувала. Нагадавши собі, що я тут із Томом, стримався й не відповів. Та й Ґарднер не дуже хотів таке вислуховувати. Том вирішив утрутитися:
— Доктор Гантер тут на моє запрошення. Він один з найкращих кримінальних антропологів Великої Британії.
Гікс недовірливо фиркнув.
— Хочете сказати, у нас своїх не вистачає?
— Я хочу сказати, що ціную його досвід, — спокійно відповів Том. — А зараз, якщо ми все обговорили, я б узявся до справи.
Гікс знизав плечима із перебільшеною ввічливістю:
— То вперед. Повірте, вам тут зрадіють.