Губи Ґарднера стиснулися в тонку лінію.
— Скажіть їй.
— Ми все думали, як Йоркові вдалося залишити відбитки пальців своїх жертв на місці злочину через кілька місяців після їхньої смерті, — почав я, коли вона повернулася до мене, і показав на машину. — Тепер знаємо.
Джейкобсен нахмурилася.
— Ви маєте на увазі, що він скористався шкірою з їхніх рук? Вдягав як рукавички?
— Я ніколи раніше не чув про такий спосіб залишати відбитки пальців, але дуже схоже на це. Імовірно, тому тіло Ноя Гарпера було таке розкладене. Йорк хотів зняти шкіру з рук, а вже тоді підмінити труп Вілліса Декстера.
А потім він почекав ще кілька днів, повернувся до лісу і так само зібрав облізлу шкіру з рук Декстера. Некрофаги не переймалися через клаптики висохлої тканини, коли їм дісталося все тіло. А якби й мали…
Він би просто скористався шкірою іншої жертви.
Йолоп! Як же я не зрозумів цього раніше. Моя підсвідомість робила все можливе, підказуючи мені, викликаючи дежавю, підсовуючи картинку моїх власних рук, зморшкуватих після латексних рукавичок, а я все проігнорував. Том правду казав. Я маю більше дослухатися до своїх інстинктів.
І до нього більше дослухатися.
Джейкобсен забрала в мене пакет із доказами. Із сумішшю відрази й захоплення вона вивчала вміст.
— Дік сказав, що шкіра не висохла. Тобто це означає, що вона нещодавно злізла з тіла?
Я здогадався, що вона думає про Ірвінґа. Хоча вголос ніхто цього не казав, ми всі знали, що психолог уже мертвий. Але навіть якби його вбили одразу, то шкіра злазила б довше. Чия б вона не була, це не його.
— Сумніваюся, — сказав я. — Схоже, її навмисно змастили, щоб зберегти еластичність…
І раптом мені сяйнула думка. Я втупився у лобове скло автомобіля, у жирні плями, які залишила на склі знята шкіра.
— Дитяча олійка.
Ґарднер і Джейкобсен витріщилися на мене.
— Відбиток пальця на касеті з плівкою в хатині містить сліди дитячої олійки, — сказав я. — Ірвінґ вважав, що це доказ сексуальної мотивації вбивств, але ж ні. Йорк використовує змазку, щоб зберегти відлущену шкіру еластичною. Її природні жири висохли, а він хоче, щоб відбитки пальців були гарними й чіткими. Тож змастив цю шкіру, мов старий черевик.
Згадалися глузливі кпини Ірвінґа. «Хіба що вбивця має схильність до зволоження…» Він був ближче до істини, ніж думав.
— Якщо Йорк збирав відбитки пальців своїх жертв, чому він не зняв шкіру з рук Террі Луміса? — допитувалася Джейкобсен. — У хатині.
— Якби шкіри не було, ми б помітили й здогадалися, що коїться, — відповів Ґарднер, у голосі якого пролунало різке роздратування на себе. — Йорк хотів сам вибрати час, коли повідомляти нам про свої дії.
Я спостерігав, як агенти-криміналісти ретельно напилювали автомобіль порошком для зняття відбитків. Дуже наполегливо працювали. Аби хоч якусь користь принесло.
— То чому зараз? — запитав я.
Ґарднер подивився на Джейкобсен. Вона знизала плечима.
— Він знову хвалиться. Ніби каже: не боїться, що його спіймають. Мабуть, він думає, що ми з цього нового знання нічого не отримуємо. Рано чи пізно ми все одно зрозуміли б, що він робить. Так він контролює ситуацію.
Інше питання залишилося невисловленим. «Чому саме моя машина?» Але я боявся, що вже знаю відповідь.
Ґарднер глянув на конверт, що тримав у руках. Здається, прийняв рішення.
— Діана відвезе вас до готелю. Залишайтеся там до мого дзвінка. Не впускайте нікого у номер; якщо казатимуть, що це обслуговування номерів, переконайтеся — одразу не відчиняйте.
— А моя автівка?
— Ми повідомимо, коли закінчимо. — Він звернувся до Джейкобсен: — Діано, на два слова.
Вони вдвох вийшли за межі чутності. Говорив лише Ґарднер. Я бачив, як Джейкобсен кивнула, коли він простягнув їй конверт. Було цікаво, що там таке, але я не міг виказувати зайвого інтересу.
Я озирнувся на фігури в білих костюмах, які працювали над моєю машиною. Від пороху, що напилювали для зняття відбитків, лак потьмянів, авто здавалося якимось мертвим.
Я дивився на них із гірким присмаком. Провів великим пальцем по шраму на долоні. Визнай. Ти боїшся.
Удома мене переслідував убивця. Я приїхав сюди, сподіваючись залишити все позаду.
І от знову.
Джейкобсен везла мене до готелю. Пішов дощ. Грубі краплі нерівномірними сплесками ковзали вікнами автомобіля, їх змітали склоочисники, а вони знову з’являлися за мить. Поза лікарнею на дорогах було повно машин, у барах — людей. Яскраві вогні та гамірні вулиці принесли якесь полегшення, але я не міг прийняти цю нормальність. Мене відокремлювало не тільки вікно автомобіля, але й усвідомлення: відчуття спокою, що лине від них, було ілюзорним.