— Звичайно, — цього разу я погодився з Ґарднером. Залишався шанс, що Кайл може уникнути інфекції, але я на такий мізерний шанс своє життя б не поставив.
Ми приїхали до готелю. Джейкобсен знайшла місце для паркування біля входу. Під’їжджаючи, вона дивилася в дзеркало заднього огляду, перевіряла машини за нами.
— Я проведу вас до номера, — заявила вона й потягнулася на заднє сидіння за конвертом, який дав їй Ґарднер.
— Немає потреби.
Але вона вже виходила з машини. Ми зайшли до готелю, і вона подвоїла сторожкість. Очі агентки постійно бігали туди-сюди, переглядаючи обличчя навколо нас, перевіряючи потенційні загрози, вона йшла, тримаючи праву руку напоготові біля захованого під піджаком пістолета. Я просто відмовлявся сприймати все це серйозно.
І тут пригадав, що лишили на лобовому склі.
Літня жінка, з якою ми перетнулися біля ліфта, щиро всміхнулася. Можна здогадатися, про що вона думає. Ось молода пара, провели разом у місті цілий день, а тепер прямують до ліжка. Так далеко від справжньої ситуації, що майже смішно.
У ліфті ми з Джейкобсен стояли пліч-о-пліч. Були єдиними пасажирами, і напруга між нами, здавалося, зростала з кожним поверхом. Наші плечі злегка торкнулися, спричинивши тихий удар статики. Вона гойднулася. Лише настільки, щоб перервати контакт. Коли двері відчинилися, вона вийшла першою, перевіряючи, чи коридор порожній. Її рука прослизнула під жакет, взялася за пістолет, приторочений на стегні. Мій номер був у дальньому кінці. Я просунув картку-ключ в отвір і відчинив двері.
— Дякую, що супроводжуєте мене.
Я підсміювався, але вона була максимально зосереджена на завданні. Бар’єри, які ненадовго опустилися в машині, піднялися знову.
— Чи можу я оглянути ваш номер?
Я думав повторити, що в цьому немає потреби, але бачив, що тільки змарную час. Відійшов убік, впускаючи її.
— Не вагайтеся.
Я стояв біля ліжка, а вона перевіряла мою невеличку кімнату. Невдовзі переконалася, що Йорка тут немає. Джейкобсен так і тримала конверт, який передав їй Ґарднер. Закінчивши огляд, підійшла до мене. Зупинилася на відстані — обличчя бездоганне, мов маска.
— І ще одне. Ден хотів, щоб я вам показала ось це, — вона розпечатала конверт. — Над дорогою, біля лікарняного таксофона, стоїть камера стеження. Ми вилучили кадри запису з моменту дзвінка докторові Ліберману.
Простягла мені тонку пачку фотографій. Кадри з камери відеоспостереження: неякісні й зернисті, з датою та часом, вказаними внизу. Я впізнав ділянку дороги, де стоїть телефонна будка. На передньому плані виднілися одна-дві машини та біла коробка швидкої допомоги, розмиті й не у фокусі.
Але мене більше хвилювала темна постать, яку камера спіймала, коли людина відходила від таксофона. Якість зображення була настільки поганою, що побачити деталі було неможливо. Голова нахилена, обличчя — якийсь білий півмісяць, майже прихований темною гостроверхою шапкою.
На інших фотографіях — те саме: постать поспішно перетинає дорогу, згорблені плечі й опущена голова. Мало що зрозуміло.
— Лабораторія намагається очистити зображення, — додала Джейкобсен. — Ми не можемо сказати напевно, що це Йорк, але зріст і статура збігаються.
— Ви показуєте мені це не просто з ввічливості, чи не так?
— Ні, — вона незворушно подивилася на мене. — Якщо ви наступна ціль Йорка, Ден вважає, ви маєте знати, що він може зробити, пробуючи наблизитися до вас. Темний одяг і шапка могли бути якоюсь уніформою. І якщо ви придивитеся, ось тут, на стегні, бачите щось, схоже на ліхтарик. Може, він намагається видати себе за офіцера поліції чи якусь іншу авторитетну фігуру, яка… докторе Гантере? Що таке?
Я дивився на фотографію. Пам’ять вивільнила образ. Ліхтарик…
— Охоронець, — сказав я.
— Перепрошую?
Я розповів їй про те, як мене зупинили на автостоянці кілька ночей тому.
— Мабуть, нічого. Він просто допитувався, що я там роблю.
Джейкобсен нахмурилася.
— Коли це було?
Мені довелося подумати.
— Ніч перед тим, як Ірвінґа викрали.
— Ви добре його роздивилися?
— Він весь час світив ліхтарем мені в обличчя. Я взагалі не міг його побачити.
— А що ще? Манери чи голос?
Я похитав головою, усе ще намагаючись пригадати.
— Не зовсім. От тільки… ну, його голос звучав… якось дивно. Хрипко.
— Ніби змінений?
— Може бути.
— І ви нікому про це не казали?
— Тоді я про це не подумав. Слухайте, мабуть, це був просто охоронець. Хіба Йорк мене б відпустив?