І потім…
Але це те, чого ти уникаєш. Ти не можеш бачити так далеко вперед. Краще зосередитися на поточній роботі, на найближчій меті.
Це буде недовго.
Обережно обертаєш накручувальний механізм, спостерігаючи, як натягується шкіряний ремінець, коли плавно обертаються шестерні, коли їхні зубці з’єднуються з шурхотом годинникового механізму. Задоволений, ти дихаєш на них — і нарешті протираєш. Твоє відображення дивиться на тебе, спотворене й невпізнане. Ти дивишся у відповідь, дивно занепокоєний думками, які ніколи не виходять на поверхню, і витираєш його помахом ганчірки.
Тепер недовго, кажеш собі. Усе на місці, усе готово. Камера заряджена і встановлена, просто чекає на свій об’єкт. Уніформа вичищена й ошатна. Ну, якщо не ошатна, то принаймні настільки чиста, щоб створити перше враження. І це все, що тобі треба.
Усе залежить від часу.
Розділ 19
Ґарднер зателефонував наступного ранку, коли я пив другу каву в ресторані готелю.
— Нам треба поговорити.
Я винувато озирнувся на зайняті столики, усвідомлюючи, що він наказав мені залишатися в номері. Спершу думав замовити сніданок у номер, але при яскравому денному світлі такі перестороги здавалися зайвими. Якщо Йорк здатний вивести мене з готелю серед білого дня, то я справді у великій халепі.
— Я в ресторані, — зізнався йому.
Осуд Ґарднера відчувався навіть через телефон.
— Залишайтеся там. Іду, — кинув він і поклав трубку.
Я сьорбнув схололої кави, думаючи, що це мій останній сніданок у Теннессі. Цілий ранок почувався ні в сих ні в тих. Погано спав, прокинувся з важкістю, причину якої зрозумів не одразу. Тоді до мене повернулася згадка про смерть Тома, а за мить — і спогад про шкіру, залишену на лобовому склі.
Не найкращий початок дня.
Ґарднер, коли телефонував, був десь поблизу, бо з’явився за двадцять хвилин. Джейкобсен із ним, така ж недоторкана й неприступна, як завжди. Учорашня ніч, здавалося, не залишила на ній жодного сліду, але якщо її життєва сила могла зрівнятися із зовнішністю Доріана Ґрея, то Ґарднер виконував роль портрета на горищі. Старший агент був геть виснаженим, обличчя вкрилося сіткою тонких зморщок і складок. Я нагадав собі, що на нього тисне не лише напруга пошуків Йорка, — Том також був його другом.
Але, підійшовши до мого столу, він тримався, як завжди, прямо, Джейкобсен ішла на крок позаду.
— Можу я запропонувати вам каву? — запитав я, коли вони сіли.
Обоє відмовилися. Ґарднер обвів поглядом інші столики, щоб переконатися, що ніхто не підслухає.
— Камери відеоспостереження показують, що вчора хтось о восьмій сорок п’ять стояв біля вашої машини, — сказав він без передмови. — Це було надто далеко, щоб розрізнити багато деталей, але темний одяг і кашкет такі самі, як на кадрах з телефонної будки. Також ми перевірили охорону лікарні. На автостоянці ви зустріли не їхнього працівника.
— Йорка, — у роті був гіркий смак, і то не від кави.
— Ми не зможемо довести це в суді, але думаємо так. І ще намагаємося ідентифікувати відбитки пальців, вилучені з вашого орендованого автомобіля, але їх багато, тож справа не легка. А Йорк, мабуть, так і так був у рукавичках, — знизав плечима Ґарднер. — Не пощастило й зі здертою шкірою. Відбитки не збігаються ні з Віллісом Декстером, ні з Ноєм Гарпером. Зважаючи на невеликий розмір, це може бути жінка чи підліток, але ми не можемо сказати точно.
Підліток. Боже милий. На моїй каві скупчилася пінка застиглого молока. Я різко відсунув філіжанку.
— А фотографії, що ви знайшли в будинку Йорка? Є якісь припущення, хто ці люди?
Ґарднер дивився на свої руки.
— Ми перевіряємо їх за базою даних зниклих безвісти та нерозкритих убивств, але матеріалу дуже багато. І все одно важко ідентифікувати.
Згадуючи спотворені обличчя, я зрозумів, про що він.
— Де, на вашу думку, може бути Йорк?
— Було кілька непідтверджених спостережень, відколи ми надали пресі його опис, але нічого певного. Очевидно, десь сховався. Схоже, він не вбивав своїх жертв ні вдома, ні в Стіпл-Гілл. Мабуть, відвозив деінде. Десь, де можна легко позбутися тіл, інакше ми знайшли б інших, окрім Луміса та Гарпера.
Коли ти живеш зі Смокі-Маунтінс за порогом, позбутися тіл жертв не так уже й важко.
— За свідченням Джоша Телбота, щоб німфа болотного коромисла потрапила в тіло Гарпера, воно мало лежати біля ставка чи повільного струмка.