— Це звужує коло пошуків майже до всього Східного Теннессі, — роздратовано відказав Ґарднер. — Ми перевіряли записи про спостереження за болотними коромислами, але нам потрібно дещо більше. Діано, поділіться, будь ласка, з доктором Гантером вашою ідеєю.
Джейкобсен намагалася приховати напругу, але це не дуже вдавалося. Жилка на шиї збоку пульсувала в такт її хвилюванню. Вона почала говорити, я відвів очі.
— Я ще раз переглянула фотографії, які ми знайшли в будинку Йорка, — почала вона. — Схоже, їх робили, коли жертви були дуже близькі до смерті, можливо, у сам момент смерті. Я припускаю, що це просто трофеї, зібрані Йорком. Але якщо це всі, що є, і метою було зафіксувати момент удушення, — то логічно очікувати, що горло жертви також буде в кадрі. Та цього немає на жодному фото. Якщо ж Йорк просто хотів знову переживати вчинені ним убивства, чому б не записати все на відео? Навіщо знімати обличчя жертви таким великим планом, до того ж чорно-білим?
— Можливо, він любитель фотомистецтва, — бовкнув я.
Джейкобсен нахилилася вперед.
— Він думав, що вчинив розумно, залишивши відбиток пальця Вілліса Декстера на касеті з плівкою, але видав більше, ніж збирався. Ці фотографії — не просто швидкі знімки. Згідно з даними лабораторії, вони були зняті при слабкому освітленні без спалаху на дуже високочутливу плівку. Щоб отримати друк такої якості за таких умов, потрібне серйозне фотографічне обладнання і висока майстерність.
— У нього ж удома тридцятип’ятиміліметрова камера? — запитав я, згадавши коробку зі старим фотообладнанням.
— Фотографії були зроблені не нею, — сказав Ґарднер. — Фотообладнанням у його домі не користувалися роками. Воно, мабуть, належало його батькові. Судячи з фотографій у будинку, Йорк старший теж був фотографом-аматором.
Я подумав про вицвілі фотографії на буфеті. Щось у них мене непокоїло, але я не міг зрозуміти, що.
— Досі не розумію, чому все це важливо, — зізнався я.
— Тому що фотографії для Йорка — не просто сувеніри. Я думаю, що вони можуть бути центральною деталлю того, що він робить, — пояснила Джейкобсен. — Усе, що ми знаємо про нього, говорить про одержимість смертю. Його минуле, те, як він поводився з тілами своїх жертв, його зв’язок із судовим антропологом, таким як доктор Ліберман. Врахуйте ці фотографії його жертв у межовому стані, і все вкаже на одне: Йорк — некрофіл.
Наперекір собі, я був шокований.
— Я думав, ви сказали, що не було сексуальної мотивації?
— Ні. Більшість некрофілів — чоловіки з низькою самооцінкою. Їх приваблює ідея партнера, який не може чинити опору, бо вони бояться відмови. Це не про Йорка. Він відчуває, що суспільство його недооцінює. І я дуже сумніваюся, що його приваблюють жертви, живі чи мертві. Ні, на мою думку, його стан набуває форми танатофілії. Неприродне захоплення самою смертю.
Он куди нас це завело. У скроні вдарила хвиля головного болю.
— Якщо це так, чому він робить фото не тоді, коли жертви вже мертві, а в момент убивства?
— Тому що цього йому недостатньо. Крім некрофілії, пам’ятайте, що Йорк — патологічний нарцис. Він одержимий собою. Більшість людей боїться смерті, але для таких, як він, думка про власне зникнення здається просто нестерпною. Усе життя його оточує смерть. Його штовхає потреба це зрозуміти, — Джейкобсен відкинулася на спинку стільця, обличчя її було дуже серйозним. — Я думаю, що саме тому він убиває і робить фотографії своїх жертв. Його его не може змиритися з думкою, що одного дня він сам помре. Тому шукає відповіді. Він, якщо хочете, на свій лад намагається розгадати таємницю життя і смерті. І переконаний, що якщо зможе зробити остаточний знімок, зловити точний момент смерті на плівку, то все стане зрозумілим.
— Це безумство, — запротестував я.
— Не думаю, що розсудливість є необхідною умовою для серійних убивць, — прокоментував Ґарднер.
Він мав рацію, але я говорив не про те. Досі не було одностайної думки щодо того, коли саме закінчується життя. Серця, які зупинилися, можна реанімувати, і навіть смерть мозку не завжди остаточна. Думка про те, що Йорк сподівався зафіксувати на плівку фактичну мить смерті його жертв, не кажучи вже про можливість дізнатися щось про цю таємницю, непокоїла мене так, що я не міг описати.
— Навіть якщо це вдасться, яка йому з цього користь? — запитав я. — Фотографія йому нічого не скаже.
Джейкобсен знизала плечима.
— Не має значення. Поки Йорк у це вірить, він продовжуватиме свої спроби. Це його квест, і не має значення, скільки людей він уб’є, переслідуючи цю мету. На його думку, вони просто лабораторні щури.