— Ми закінчили. Приженемо її до готелю. Залишимо ключі на стійці реєстрації. Ми ще допрацьовуємо деталі, але від завтра ви зможете їздити самостійно. Поводьтеся, як турист, гуляйте вздовж річки або стежками, де будете привабливою ціллю. Ми хочемо дати Йоркові можливість, яку він не зможе проігнорувати.
— Чи не здогадається він, що це пастка, якщо я почну блукати сам?
Він кинув на мене порожній погляд.
— Наприклад, як учора ввечері?
Я не одразу зрозумів. Вийшовши з готелю всупереч його вказівкам, стеження я не помітив, але мав би очікувати. Ось тобі й акт непокори.
— Спочатку Йорк може щось запідозрити, але ми терплячі, — продовжив Ґарднер після свого дотепу. — Йому тільки й треба — вийти й принюхатися. Щойно він висуне носа, ми будемо готові його схопити.
Легко казати. Я несвідомо тер великим пальцем шрам на долоні. Зрозумівши, що Джейкобсен спостерігає за мною, поклав руки на стіл.
— Нам потрібна ваша співпраця, докторе Гантере, — сказав Ґарднер. — Але якщо бажаєте, то можете повернутися додому вже сьогодні. Ще маєте час передумати.
Ні, я не можу. Усвідомлюючи, що Джейкобсен дивиться на мене, відсунув стілець і підвівся.
— Якщо це все, я хотів би потрапити в морг.
Увесь день мій настрій був дивний і неспокійний. Забагато слід осягнути. Смерть Тома, те, що я — наступний у списку Йорка, перспектива від завтра грати роль жертовного козла на прив’язі — усе це переповнювало пам’ять. Щоразу, усвідомивши одне, я згадував інше і знову відчував важкий емоційний удар.
До того ж у морзі мені особливо не було що робити. Важчі завдання було виконано, і залишилося відсортувати й зібрати ту частину скелета Вілліса Декстера, яку знайшли в лісі. Рутинна робота не зайняла багато часу. Некрофаги розтягнули більшість кісток, а решту так пообгризали, що найважче було визначити, де яка частина скелета.
Тож ніщо не розраджувало моїх думок, не виводило за межі замкненого кола. І поговорити не було з ким. Того ранку Саммер не прийшла, хоча я й не сподівався, що вона з’явиться після смерті Тома. Їй і так мало що залишалося зробити. Звісно, я був би радий компанії, але відчув полегшення, коли хтось з асистентів моргу сказав, що сьогодні в Кайла вихідний. Він ще мав дізнатися про виявлений у Ноя Гарпера гепатит С, і я зрадів, що мені не довелося з ним зустрічатися.
Через робочі зустрічі Пол також більшу частину ранку був відсутній. З’явився десь перед обідом. Усе ще втомлений, хоч і не такий, як напередодні.
— Як Сем? — спитав я, коли він зайшов до секційної зали.
— Усе гаразд. Більше жодних помилкових тривог. Вона збиралася до Мері сьогодні вранці. О, і якщо ти сьогодні не зайнятий, то тебе запрошено на вечерю.
За будь-яких інших обставин я був би радий погодитися. Графік у мене не такий і щільний, а перспектива ще одного самотнього вечора в готелі пригнічувала. Але якщо Йорк спостерігає за мною, то останнє, чого я хотів, — втягувати в це Пола й Сем.
— Дякую, але сьогодні не найкращий час.
— Ага. — Він узяв погризений грудний хребець і покрутив його в пальцях. — Я розмовляв з Деном Ґарднером. Він розповів мені про шкіру, яку залишили на твоїй машині вчора ввечері. І що ти погодився допомогти зловити Йорка.
Я б не назвав це згодою, але все одно добре, що Пол знає. Не треба думати, що йому можна казати, а що ні.
— Або так, або найближчий літак додому.
Я намагався говорити про це легко. Не спрацювало. Він поклав хребець на оглядовий стіл.
— Ти певен, що знаєш, на що погоджуєшся? Ти не зобов’язаний цього робити.
Розумію.
— Я впевнений, що все буде добре. Але ти розумієш, чому вечеря зі мною — не найкраща ідея.
— Але й не час сидіти на самоті. І я знаю, що Сем хотіла тебе бачити, — він похмуро всміхнувся. — Повір, якби я думав, що наражаю її на ризик, то не запрошував би тебе. Я не заперечую, що Йорк небезпечний, але не вірю, що настільки божевільний, щоб спробувати щось просто зараз. Шкіра на машині була, скоріш за все, пустою погрозою. Він мав унікальний шанс із Томом — і згаяв його.
— Сподіваюся, ти маєш рацію. Але я все одно думаю, що слід відкласти вечерю до іншого разу.
Він зітхнув.
— Ну, то твоя справа.
Пол пішов, а мене охопила хвиля депресії. Я майже спокусився зателефонувати й сказати, що передумав. Але тільки майже. Полові із Сем і так дісталося. Не вистачало ще приносити їм проблеми під самі двері.
Але ж Сем так легко не відступиться.
Вона зателефонувала, коли я мляво перебирав м’який салат із тунцем і похмуро розмірковував про решту дня в лікарняній їдальні. Сем одразу перейшла до справи.