— То що тобі в моїй кухні не зайшло?
Я всміхнувся.
— Я впевнений, що ти чудова куховарка.
— О, тоді компанія не пасує?
— І не компанія. Я справді вдячний за запрошення. Але сьогодні не зможу бути. — Ненавиджу ходити манівцями, та я не певен, скільки знає Сем. Проте можна було не перейматися.
— Усе гаразд, Девіде. Пол розповів, що коїться. Але ми все одно хочемо тебе бачити сьогодні. Дуже мило, що ти хвилюєшся, та не можна сидіти в карантині, доки цього гада не спіймають.
Я дивився у вікно. Там ходили люди, поглинені власним життям і проблемами. Цікаво, чи десь поблизу є Йорк. Спостерігає.
— Це лише на кілька днів, — сказав я.
— А якби все було навпаки? Ти б від нас відвернувся?
Що на це казати?
— Ми твої друзі, Девіде, — продовжила Сем. — Це жахливий час, але ти не мусиш бути сам, і ти це знаєш.
Перед тим як відповісти, мусив відкашлятися.
— Дякую. Але я не думаю, що це хороша ідея. Саме зараз.
— Тоді домовимось. Чому б тобі не перекласти рішення на того хлопця з БРТ? Якщо він погодиться з тобою, можеш сидіти пеньком у номері й дивитися кабельне. Якщо ні, сьогодні ти приходиш на вечерю. Ок?
Я вагався.
— Ок. Зателефоную йому й послухаю, що він скаже.
Я майже відчув її усмішку по телефонній лінії.
— Можу позбавити тебе клопоту. Пол його вже питав. Він не заперечує.
Вона замовкла, даючи мені час зрозуміти, що мене підловили.
— О, і скажи Полові, щоб він дорогою прихопив виноградного соку, добре? У мене закінчився, — мило додала вона.
Опускаючи трубку, я усміхався.
На виїзді з Ноксвілла стояли скажені затори, але що далі від міста ми їхали, то їх було менше. Я прямував за Полом, намагаючись не загубити його автівку в безперервному потоці. Увімкнув радіо й поринув у музику. Але все одно мене не полишали неспокій і напруження: що кілька хвилин я озирався, чи не стежать за мною.
Перед поїздкою я зателефонував Ґарднеру. Не тому, що не довіряв Сем, просто хотів поговорити з ним сам.
— За умови, що ви візьмете власний автомобіль і не поїдете десь блукати сам, проблем не бачу, — відповів він.
— То ви не думаєте, що я наражатиму їх на ризик?
Він зітхнув. У його голосі відчувалося роздратування.
— Послухайте, докторе Гантере, ми хочемо, щоб Йорк вважав, що ви поводитесь нормально. Це не означає щовечора замикатися в готельному номері.
— Але все одно хтось стежитиме за мною?
— Ми про це потурбуємося. Я вже сказав: наразі вам просто потрібно поводитися нормально.
«Нормально». У цій ситуації було дуже мало нормального. Попри запевнення Ґарднера, я вийшов із моргу через задні двері, а не через головний вхід. Потім об’їхав територію лікарні й зустрів Пола на виході, яким ми зазвичай не користувалися. І все одно не міг позбутися відчуття, що щось не так. Їдучи за ним з лікарні, я весь час заглядав у дзеркало. Хвоста за мною не було. Якщо й ховався десь агент БРТ чи хтось інший, я нікого не бачив.
І лише тоді, коли я злився з потоком вечірнього руху, ставши частиною металевої ріки, що текла додому, почав визнавати, що за мною не стежать.
На околиці Ноксвілла Пол зупинився біля крамниці, щоб купити виноградного соку для Сем. Він запропонував мені почекати в машині, та я пішов за ним і купив пляшку «Напа-Веллі Сіра», сподіваючись, що вона пасуватиме до того, що наготувала Сем. Ми повернулися до машин. Попри загазоване повітря, вечір був прекрасний. Сонце починало сідати, розкидаючи обрієм золоті руки-промені, а густі лісисті схили Смокі-Маунтінс багряніли в сутінках.
Я стрепенувся, коли Пол вилаявся і ляснув себе по потилиці.
— Кляті жуки, — пробурмотів він.
Вони із Сем жили в новому комплексі на березі озера між Ноксвіллом і Рокфордом на півдні. Частина його все ще розбудовувалася, купи землі та деревини поступалися місцем доглянутим газонам і щойно висадженим квітникам. Їхній будинок стояв на звивистій бічній дорозі, яка огинала озеро й навколишні будинки, створюючи приємне враження простору й затишку. Забудова ще мала сирий і незавершений вигляд, але район був добре спланований, з великою кількістю дерев, газонів і водойм. Гарне місце для сімейного будинку.
Пол звернув на під’їзну доріжку й зупинився позаду пошарпаної «тойоти» Сем. Я поставив машину на узбіччі й приєднався до нього.
— Ми все ще обладнуємо дитячу кімнату, тож не зважай на безлад, — попередив він, коли йшли стежкою.
Я б і не став. Уперше відчув радість, що приїхав, — найлегший настрій за останні дні. Їхній будинок стояв дещо на віддалі від сусідів, залишаючи місце для більшого саду. Будівельники якимось дивом, поєднавши дбайливе ставлення до природи та здоровий глузд, облаштували галявину навколо красивого високого клена, так що дерево стало центром простору. Пам’ятаю, коли ми проходили повз нього, я подумав, що це ідеальне місце для дитячої гойдалки.