Дивно, як ці речі спливають у пам’яті.
— Поле? Зачекайте хвильку!
Крик долинув із сусіднього будинку. Через галявину до нас дріботіла жіночка. Засмагла й підтягнута, із надто яскравим світлим волоссям, зібраним у вишуканий пучок, — на перший погляд я б сказав, що їй близько п’ятдесяти. Але, коли вона підійшла ближче, я підняв планку спочатку до шістдесяти, а потім до сімдесяти, наче вона старіла з кожним кроком.
— О, чудово, — пробурмотів Пол собі під ніс, зобразивши чемну усмішку. — Привіт, Кенді.
Ім’я було якесь солоденьке й молоденьке, але їй пасувало. Сусідка підійшла до Пола з манерами старої моделі, яка не усвідомлює, що її десятиліття слави закінчилися.
— Я така рада, що побачила вас, — надто білі зубні протези додали її словам легкої шепелявості. Вона поклала на його плече поцятковану печінковими плямами долоню, помережана прожилками шкіра була коричнева, як старі мокасини. — Я не очікувала побачити вас так швидко. Як Сем?
— З нею все добре, дякую. Просто помилкова тривога. — Пол почав мене знайомити. — Кенді, це…
— Помилкова тривога? — Її обличчя потьмарилося від жаху. — О господи, знову? Коли побачила швидку допомогу, я була впевнена, що цього разу все по-справжньому!
Здалося, що час зупинився, вечір десь зник. Я відчував свіжий запах трави та цвіту, відчував перший вечірній холод після спеки весняного дня. Пляшка вина в руці ще обіцяла нормальний вечір.
І ця мить розбилася.
— Яка швидка допомога? — Пол був скоріше збентеженим, ніж стурбованим.
— Та, що приїздила ось перед цим. Здається, десь о четвертій тридцять. — Намальована усмішка жінки зникла. Її рука тріпотіла біля горла. — Вам ніхто не сказав? Я думала…
Але Пол уже біг до будинку.
— Сем? Сем!
Я швидко звернувся до сусідки.
— До якої лікарні її повезли?
Вона переводила очі з будинку, в якому зник Пол, на мене, губи її ворушилися.
— Я… я не питала. Парамедик вивіз її в інвалідному візку, з таким кисневим приладом на обличчі. Я не хотіла лізти під руки.
Покинувши її на стежці, я кинувся за Полом. У будинку пахло свіжою фарбою й штукатуркою, новими килимами та меблями. Я знайшов його посеред кухні в оточенні нової блискучої техніки.
— Її тут немає, — приголомшено проговорив він. — Боже милий, чому мені ніхто не подзвонив?
— Ти повідомлення в телефоні дивився?
Я чекав, поки він прогляне. Рука тремтіла, він тиснув на клавіші. Переслухав усе, похитав головою.
— Нічого.
— Запитай у лікарні. Ти знаєш, до якої її могли відвезти?
— Вона збиралася в Медичний центр університету, але…
— Зателефонуй їм.
Він дивився на телефон, кліпаючи очима, як людина, яка намагається прокинутися.
— У мене немає номера. Господи, я мав його знати!
— Оператора набери.
Він почав приходити до тями, розум оговтувався від першого шоку. Я стояв поряд, коли Пол набирав номер лікарні, крокуючи кімнатою, поки його з’єднували з кожним наступним номером. Коли він утретє чи вчетверте назвав ім’я Сем, я відчув, як передчуття, яке переслідувало мене цілий день, наблизилося настільки, що заповнило собою кімнату.
Пол вимкнув дзвінок.
— Вони нічого не знають, — голос був стриманий, але паніка проривалася назовні. — Я набирав ще відділення невідкладної допомоги. Немає запису про неї.
Він знову почав тиснути кнопки.
— Поле… — сказав я.
— Мабуть, якась плутанина, — пробурмотів він, наче не почув. — Мабуть, її відвезли в іншу лікарню…
— Поле.
Він зупинився. Його очі зустрілися з моїми, і я побачив у них страх, побачив знання, яке він відчайдушно намагався заперечити. Але це вже була недоступна розкіш.
Я не ціль Йорка. І ніколи не був.
Я був просто пасткою.
Розділ 20
Наступна ніч була однією з найдовших у моєму житті. Я повідомив Ґарднерові, а Пол телефонував до решти лікарень у цьому районі. Він, напевно, знав, що не знайде Сем у жодній з них, але прийняти інший, надто жахливий, варіант не міг. Поки залишалася бодай найменша можливість, він чіплявся за надію, що все це якась помилка, що його світ ще може знову стати нормальним.
Але цього не трапилося.