Ґарднер примчав менш ніж за сорок п’ять хвилин. З нами вже були двоє агентів БРТ. Вони з’явилися в будинку за кілька хвилин, обидва в брудних комбінезонах, наче прийшли з будівництва. Я здогадався, що вони, мабуть, були зовсім поруч, що швидкій появі ми зобов’язані обіцяному таємному спостереженню. Користі великої це не дало.
Ґарднер і Джейкобсен увійшли в будинок без стуку. Її обличчя — ретельно контрольоване, його — застигле й похмуре. Він коротко й тихо переговорив з одним із агентів, тоді звернувся до Пола.
— Розкажіть мені, що сталося.
Голос Пола тремтів, коли він переказував події.
— Якісь ознаки вторгнення? Боротьба? — запитав Ґарднер.
Пол тільки похитав головою.
Ґарднер перевів очі на чашки з кавою на столі.
— Хтось із вас чогось торкався?
— Я зробив каву, — сказав я.
Він скривився — звісно, нічого не можна було торкатися, — але озвучувати звинувачення не став.
— До біса цю кляту каву! Що ви збираєтеся робити?! — вибухнув Пол. — Ця сволота викрала мою дружину, а ми просто сидимо тут і теревенимо!
— Ми робимо все можливе, — Ґарднер відповів на диво терпляче. — Сповістили всю поліцію та кожен відділ шерифа в Східному Теннессі, щоб вони пильнували швидку допомогу.
— Повідомили їх? То хоча б дороги перекрийте, бога ради!
— Ми не можемо зупиняти кожну машину швидкої допомоги через мінімальний шанс того, що там може бути Йорк. І блокпости не принесуть користі, — він має кількагодинну перевагу. Наразі вже міг перетнути межу штату й потрапити до Північної Кароліни.
Напад люті відпустив Пола. Він упав у крісло зі зблідлим обличчям.
— Може, це й даремна надія, але я думав про цю швидку допомогу, — почав я, ретельно добираючи слова. — Це ж вона була на записах камери безпеки? Біля телефонної будки, звідки Йорк дзвонив Тому?
Камера зафіксувала лише білу нечітку пляму на передньому плані. За звичних обставин я б не звернув на неї уваги, навіть зараз не був певен, що це важливо. Але краще скажу щось недоречне, ніж промовчу й пошкодую.
Ґарднер, очевидно, вважав інакше.
— Це ж лікарня, у них є машини швидкої.
— Можливо, біля відділення невідкладної допомоги, але не біля моргу. Принаймні не біля головного входу. Тіла так не привозять.
Він помовчав, обмірковуючи, тоді обернувся до Джейкобсен.
— Скажіть Меґсонові, щоб розібрався. І пришліть кадри. — Джейкобсен хутко вийшла, а він знову глянув на Пола. — Гаразд, мені потрібно поговорити із сусідкою.
— Я з вами, — підвівся Пол.
— Немає потреби.
— Я хочу.
Ґарднер неохоче кивнув. І різко виріс у моїх очах.
Я залишився в будинку сам. Думка про те, як зухвало нас пошили в дурні, палила, мов кислота. Мій благородний жест перед Ґарднером, зголошення зіграти роль наживки, тепер здавався жалюгідною пихою. Господи, невже ти про себе такої високої думки? Міг би здогадатися, що Йорк не возитиметься зі мною, коли є набагато спокусливіші цілі.
Наприклад, як Сем.
На кухні панувала напівтемрява, денне світло поступово згасало. Я увімкнув лампи. Нова техніка та свіжопофарбовані стіни наче глузували з нас, випромінюючи оптимізм. Колись я сам був у становищі Пола, але з однією важливою відмінністю. Коли зникла Дженні, ми знали, що її викрадач тримає своїх жертв живими до трьох днів. Але ніщо не вказувало на те, що Йорк зберігав життя своїх жертв довше, ніж йому потрібно.
Сем може бути вже мертва.
Я не міг знайти собі місця та вийшов з кухні. Слідча група прямувала до будинку, але ніхто насправді не очікував, що вони знайдуть щось суттєве. Попри це, я все пильнував, щоб нічого не торкнутися, заходячи до вітальні. Це була затишна, весела кімната: м’який диван і крісла, журнальний столик, наполовину завалений журналами. Особистість Сем тут була помітніша, ніж Пола, продуманий дизайн кімнати створювали, щоб жити, а не щоб милуватися.
Я обернувся до виходу, коли погляд упав на маленьку фоторамку на шафці димчастого скла. Майже абстрактне чорно-біле фото, що вразило, мов удар кулаком у живіт.
Пренатальне сканування дитини Сем.
Я повернувся в коридор. Зупинився біля вхідних дверей, уявляючи, що мало статися. Стукіт у двері. Сем відчиняє, бачить там фельдшера. Вона, мабуть, збентежена, переконана, що сталася якась плутанина. Імовірно, усміхається, намагаючись пояснити помилку. І що тоді? Вхідні двері прикриті кущами, а великий клен у саду додає тіні. Але Йорк не ризикнув би щось робити назовні. Тож він обманом або силою пробрався всередину, щоб швидко здолати її й посадити в інвалідний візок.