Тоді нахабно провіз її стежкою до карети швидкої допомоги, що чекала на вулиці.
Я помітив щось на підлозі біля плінтуса — білі плями на бежевому килимі. Нахилився, щоб придивитися ближче, і підскочив, коли вхідні двері раптом відчинилися.
Джейкобсен замовкла, побачивши мене навпочіпки в коридорі. Я підвівся й показав на білі плями.
— Схоже, Йорк поспішав. І ні, я нічого не торкався.
Вона оглянула килим, потім плінтус поруч. На дерев’яній частині залишилися сліди, наче щось волочили.
— Фарба. Мабуть, він зачепив візком за плінтус, — сказала вона. — Ми дивувалися, як Йорк витягнув професора Ірвінґа з лісу. До найближчої стоянки було добрих пів милі. Велика відстань, на таку не перетягнеш дорослу людину, особливо непритомну.
— Думаєте, він тоді також користувався інвалідним візком?
— Це багато чого пояснює, — вона похитала головою, роздратована тим, що тоді не здогадалися. — Ми знайшли щось схоже на велосипедні сліди на стежках поблизу місця зникнення Ірвінґа. Це місце популярне серед гірських велосипедистів, тому на той час нам цей факт здався неактуальним. Але в інвалідних візках подібні шини.
І навіть якби Йорк зіткнувся з кимось, коли штовхав непритомного Ірвінґа стежкою, то хто б на них звернув увагу? Звичайний доглядач, який вивозить інваліда на свіже повітря.
Ми повернулися на кухню. Джейкобсен глянула на наполовину повну кавоварку. Не питаючи, я налив їй горнятко і поповнив своє.
— То що ви думаєте? — тихо запитав я, простягаючи їй каву.
— Зарано говорити… — почала вона, а потім замовкла. — Ви хочете, щоб чесно відповіла?
Не хочу. Я кивнув.
— Я думаю, що ми весь час були на два кроки позаду Йорка. Він змусив нас подумати, що його ціль — ви, приїхав сюди, поки ми дивилися в інший бік. Тепер Саманта Ейвері платить за наші помилки.
— Думаєте, є шанс знайти її вчасно?
Вона зазирнула у свою каву, наче могла побачити там відповідь.
— Йорк не захоче довго це розтягувати. Він знає, що ми його шукаємо, тож зараз схвильований і нетерплячий. Якщо досі не вбив її, то зробить це ще до кінця ночі.
Мене скрутив раптовий напад нудоти. Я поставив чашку.
— Чому Сем? — запитав я, хоча міг здогадатися.
— Йоркові потрібно було відновити своє его після невдачі з доктором Ліберманом. Принаймні в цьому ми мали рацію, — з гіркотою проговорила Джейкобсен. — Саманта Ейвері підходила якнайкраще: дружина ймовірного наступника доктора Лібермана і майже на дев’ятому місяці вагітності. Подвійно приваблива ціль. Це гарантує заголовки і, якщо ми маємо рацію щодо фотографій, вдовольняє психоз Йорка. Він зосереджений на тому, щоб зняти момент смерті на плівку, вірить, що це якимось чином веде до відповідей, які він шукає. Отже, з його точки зору, хто може бути кращою жертвою, ніж вагітна жінка — людина, яка буквально наповнена життям?
Господи. Це було божевілля, але найгірше те, що за цим ховалася викривлена логіка. Безглузда й огидна, але все одно логіка.
— І що тоді? Він не знайде відповідей, які шукає, вбивши Сем.
Обличчя Джейкобсен було похмурим як ніколи.
— Тоді він скаже собі, що вона була не та, хто треба, і продовжить. Він буде знати, що час проти нього, що б не підказувала йому пиха, і тоді впаде у відчай. Можливо, наступного разу полюватиме за іншою вагітною жінкою або навіть за дитиною. У кожному разі він не зупиниться.
Я подумав про спотворені обличчя на світлинах і раптово уявив Сем, яка проходить через те саме випробування. Протер очі, намагаючись прогнати це видіння.
— То що ж відбувається?
Джейкобсен дивилася, як за вікном темнішало.
— Ми сподіваємося, що знайдемо їх до ранку.
Не минуло й години, як вечірня тиша була порушена. Агенти БРТ висипалися на спокійний район, стукаючи в усі двері, шукаючи більше свідків. Багато людей могли пригадати, що бачили того дня швидку допомогу, але ніхто не помітив у ній нічого особливого. Швидка — вона і є швидка. Могли, звісно, подумати, до кого це чи хто захворів, але мало хто засумнівався б у причині її появи.
І вже точно не сусіди Сем і Пола.
Від Кенді Ґарднерові не вдалося дізнатися нічого нового. Вона торочила, що це точно був чоловік в уніформі фельдшера, скільки років — не зрозуміло. Чому уніформа? Щось таке подібне, тому й подумала, що уніформа: темні штани й сорочка із шевронами. Ще чи то шапка, чи кашкет, обличчя було прикрите. «Високий чоловік», — додала вона нерішуче. Білий. Або, можливо, латино. Але не чорний. Принаймні їй так здалося…
Її навіть не здивувало, що водій швидкої був сам. А про саму машину вона й того сказати не змогла. Ні, звісно, номер вона не записувала. Чого б це? То ж швидка допомога.