Дикторка продовжила зі схвильованим придихом, на екрані з’явилася фотографія Йорка… Але Пол уже схопив телефон. Той задзвонив, перш ніж Пол устиг набрати номер. «Ґарднер», — подумав я і побачив підтвердження на обличчі Пола.
— Ви знайшли її? — запитав він.
Я спостерігав, як він повільно осідає, слухаючи відповідь. У тиші я чув голос агента БРТ, ледь чутний і невиразний. Пол слухав із вимученим і зосередженим обличчям.
— І ви дозволили мені почути про це по телевізору? Заради бога, ви казали, що зателефонуєте, щойно будуть якісь новини… Мені все одно, просто зателефонуйте мені, добре?
Він поклав трубку. Обернувся спиною до мене, опанував себе, заговорив.
— Вони знайшли швидку допомогу пів години тому на місці для пікніка поблизу траси I-40, — глухо сказав він. — Вони думають, що Йорк покинув швидку й викрав інше авто, не доїхавши до федеральної траси. Може, він уже в Північній Кароліні. Або жене на захід. Може, на шляху до Нью-Мексико. Будь-де!
Він жбурнув телефон об стіну — пластикові уламки розсипалися кімнатою.
— Боже милосердний! Я не можу цього витерпіти! Що робити? Сидіти тут?
— Поле…
Але він уже прямував до дверей. Я поспішив за ним у коридор.
— Куди ти?
— Побачити ту кляту швидку.
— Почекай секунду. Ґарднер…
— До біса Ґарднера!
Він уже відчиняв вхідні двері. Я перейняв його.
— Геть з мого шляху, Девіде!
— Просто послухай, добре? Якщо ти зараз вийдеш, репортери стежитимуть за тобою всю дорогу. Ти цього хочеш?
Це його зупинило.
— Чи є дорога позаду будинку? — я вже заволодів його увагою.
— Оця петляє поза будинками, але я не можу…
— Я візьму свою машину. Преса не стежитиме за мною, ми їм очі відведемо. Вийдеш з іншого боку, перейдеш садками, я зустріну тебе там.
Він опирався, але розумів, що я маю рацію. Неохоче кивнув.
— Дай мені дві хвилини, — сказав йому і вийшов, доки Пол не передумав.
На вулиці сонце засліпило мене на мить. Я рушив прямо до автівки, намагаючись не звертати уваги на раптовий галас, спричинений моєю появою. Репортери кинулися вперед навалою камер і мікрофонів, але збудження швидко згасло. «Це не Ейвері», — сказав хтось, наче натиснув вимикач. Мені закинули кілька несерйозних питань, я не відповів — і вони облишили спроби. Увага телевізійників і журналістів знову була прикута до будинку, тож я сів у машину й поїхав.
Дорога, повільно петляючи, повернула за будинок Сем і Пола. Окрім Пола, на порожній вулиці нікого не було. Він підбіг, коли я пригальмував, і відчинив двері ще до того, як машина зупинилася.
— Повернися на шосе, їдь у гори, — проговорив, посилено дихаючи.
Ми виїхали з житлового комплексу, не підчепивши хвіст із автівок преси. Знаки вздовж шосе позначали маршрут. Ми їхали мовчки, тільки Пол час від часу стисло наказував, куди повернути. Перед нами на горизонті майоріли вкриті туманом Смокі-Маунтінс. Варто було окинути поглядом весь їхній обшир, щоб тверезо оцінити неосяжний простір пошуку.
Сонце стояло високо, день був майже літній. Через кілька миль мені довелося увімкнути склоочисники, щоб прибрати з лобового скла мертвих комах. Напруга в машині зростала. Ми дісталися підніжжя і проїхали через Таунсенд. Десь тут неподалік Йорк підрізав машину і врізався в дерево. За кілька миль від міста ми під’їхали до високого дуба на узбіччі, обтягнутого поліційною стрічкою. На корі дерева чітко виднілися нерівні білі вибоїни. Пол похмуро придивлявся до них, проминаючи дерево.
Ми мовчали.
Ще за кілька миль він наказав мені з’їхати з шосе, і ми почали підійматися в гори. Вони оточили нас. Дорога петляла крізь них, то занурюючись у тінь, то виринаючи на світло. Ми бачили кілька інших машин, але туристичний сезон ще не почався. Весна буяла повсюди. Ліси поросли польовими квітами — синіми, жовтими та білими, — які вкривали кольоровими плямами яскраву нову траву. За інших обставин краса Аппалачів викликала б захоплення — тепер же здавалася злим жартом.
— Наступний поворот праворуч, — підказав Пол. Вузька дорога, всипана гравієм, подібно до інших другорядних доріг і трас у цій місцині. Підйом був досить крутий, автоматична коробка передач натужно рипіла. Через пів милі рельєф вирівнявся. Ми повернули, і дорогу нам перегородила патрульна машина. За нею я зміг розгледіти дерев’яні столики для пікніка та припарковані автівки поліції, потім дерева затулили вид.
До нашої машини підійшов поліціянт у формі, я опустив вікно. Зовсім юний, майже підліток, він напустив на себе вигляд досвідченого офіцера. З-під широких крисів свого капелюха витріщався на мене, тримаючи руку на пістолеті в кобурі.