-- Я йду з Вами, -- наздогнав його сержант.
Кроне зітхнув, проте не заперечив. Він волів би сам порозмовляти з в‘язнями, але в Маруні були свої накази. Йому не подарують, якщо з його підопічним щось трапиться, а арештанти, що перебували в Л-125, становили смертельну загрозу навіть за ґратами.
Йоган не очікував жодних проблем з доступом до в‘язнів – перед цим він зателефонував і попередив про свій візит, проте він був готовий чекати скільки треба, перш, ніж вартові перевірять всі документи й переконаються, чи дійсно в нього є дозвіл “Двійки” на відвідування об‘єкту. Без потреби. На вході його привітав Дістергофф. Останній раз вони бачилися кілька років тому, відразу після страти Каті.
-- Вітаю, Янку! – начальник в‘язниці двічі поцілував Кроне, не дивлячись на здивовані погляди.
-- Стільки часу, -- пробурмотів. – Стільки часу…
Кроне буркнув щось через стиснене горло, він не міг видобути з себе голос. Їхня остання зустріч дійсно мала місце роки тому, але не плин часу розділив колишніх друзів, це зробила смерть Каті. Вони пішли в кабінет Дістергоффа. Маруня залишився під дверима.
-- З кого хочеш почати? – запитав хвацько господар, збираючись витягнути пляшку горілки й стаканчики.
Кроне жестом зупинив його.
-- Я намагаюся не пити. Ти ж знаєш, в мене з цим… проблеми. Зараз, -- він знизав плечима. – не час для цього. Я повинен бути тверезим.
-- Ну, так, -- признав той. – Маєш рацію. Чим можу тобі допомогти?
-- Я чув, у вас тут різні дивні особи, -- почав обережно Кроне. – Хотілося б порозмовляти з кількома арештантами.
-- Арештантками, -- виправив його Дістергофф й іронічно скривився. – Колись ми утримували в основному чоловіків. Шпигування – це безумовно чоловіча професія, навіть якщо брати до уваги Мату Харі. Тепер все цілковито змінилося. В нас під замком є навіть дванадцятилітня дівчина. За подвійними ґратами. Колись вона мило посміхнулася вартовому, який приніс їй їжу, а потім видряпала око і перегризла горло…. Його товариш це бачив, але поки підбіг, все вже закінчилося.
-- Божевільна?
-- Ні, -- Дістергофф похитав головою. – “Марсіанка”.
-- Хто?!
-- Перепрошую за жаргон. “Марсіанами”, як в повісті Уелса, ми тепер називаємо тих, чию поведінку не можемо пояснити. Навіть з допомогою психіатрії.
-- Ти впевнений?
-- Впевнений. У нас в штаті є психіатр, -- почав пояснювати Дістергофф, побачивши скептичний вираз обличчя приятеля. – Агресія щодо інших і самого себе це норма. В нас щодня проби самогубства, два, три рази на тиждень напади на вартових. Ми вже звикли, -- запевнив сухо. – “Марсіани” виходять за ці рамки. Не тільки тим, що роблять, але і як вони це роблять. Той вартовий був дуже обережним, бо раніше інший в‘язень відгриз йому два пальці. А тут несподівано запхав голову в отвір призначений на піднос з їжею. Тому вона його дістала.
-- Може це випадковість, або вона щось йому пообіцяла…
Дістергофф закотив очі.
-- Боже, дай мені терпіння! – вигукнув він. – Серед моїх людей немає сексуально стурбованих, а вона худа, щербата дівчинка. І в нас є свідок цієї події. Вона дійсно тільки посміхнулася, нічого більше. Це “Марсіанка”.
-- А ті… -- Кроне завагався. – нормальні. Є тут зараз хтось цікавий?
-- Так, є в нас, наприклад, лісоруб, який під час випивки зауважив, що закуска закінчилася, тож вбив приятеля і зробив з нього шашлик. З цибулькою, -- уточнив Дістергофф. – І ми не вважаємо його “Марсіанином”. Зараз ведемо інтенсивне листування з психлікарнею в Творках, щоб вони забрали його до себе.
-- Він не небезпечний?
-- Ні, тільки не варто з ним пити…
-- Ну, так… -- дипломатично відкашлявся Кроне. – То скільки у вас “Марсіан”?
-- П‘ятдесят сім, але поговорити можна тільки з чотирма, решта зараз не тільки не відзивається, а взагалі не реагує на стимули. Їх доводиться годувати через трубочку.
-- Призначиш якогось вартового, щоб мені показав тут все?
-- Сам цим займуся. Хочу справити на “Двійку” гарне враження, -- відповів з посмішкою Дістергофф, встаючи з крісла.
Кроне пішов за ним, стиснувши зуби, він волів би будь-кого іншого – присутність друга болісно нагадувала йому про минуле, яке він прагнув забути. Вже кілька років він не ходив на православне кладовище, де спочивала Катя. Він похоронив її в пам‘яті так глибоко, що інколи йому доводилося довго згадувати, що означає ця болісна порожнеча і завжди присутня десь на задньому плані туга. Інколи йому про неї нагадували нічні кошмари, а зараз ця в‘язниця… Місце, де вона провела свої останні дні, місце, де вона померла.