II
— Де це ти ходила? Та ще й у такому вигляді! — Іринкин чоловік явно незадоволений поведінкою дружини.
— Дихала свіжим повітрям. А що, не можна? Якщо так хвилюєшся, міг би піти і забрати мене.
— Я, на відміну від тебе, пам’ятаю і враховую, що у мене вдома — маленька дитина. Ніколи не покину свого сина. Маленьких діток не можна лишати на самоті.
— А я й не покидала нікого! Просто…
— Просто ти сама ще — дитячий садок, ясельна група. Навіть не знаю, як ти працюватимеш з дітьми! Яка з тебе буде вихователька? Он Богданчику ради дати не можеш!
— Чого це? Він чистенький, ситий, спокійний, уже робить перші крови, хоча йому ще тільки через тиждень рік виповниться.
— Ага, молодець, матусю, браво! А за те, що ти полишила чоловіка з сином і пішла невідомо куди — тобі взагалі окрема подяка.
— Хто б казав! Тобі твій комп дорожче і важливіше за нас обох!
— Не говори дурниць! Між іншим, для нас стараюся. Є варіант, що найближчими днями отримаю непогану виплату.
— Отримаєш, тоді й поговоримо. А зараз давай уже вкладатися.
— Давай. Я он уже комп’ютер вимкнув, зараз трохи скупаюся — і в люлю. Хоча ні, купайся першою, ти ж дівчинка.
Доки Іра була у ванній кімнаті, Сашко помив посуд та прибрав на кухні. Жінка майже відразу після водних процедур подалася туди ж, адже негоже вкладатися спати, коли тарілки немиті. Звісно, їй стало напрочуд приємно і так якось тепленько на серці… Пішла, поправила ковдру Богданчикові, цьомкнула його у щічку та й лягла собі.
Коли Санько підійшов до розкладеного дивана, дружина уже спала. Принаймні, йому здалося саме так. Насправді ж красуня прикинулася, їй просто не хотілося продовжувати з’ясування стосунків. А знаючи свою та чоловікову вдачу, жінка розуміла: їхній діалог може продовжуватися аж до ранку. Санько навіть не здогадувався, що насправді кохана ще не спить. Він ніжно торкнувся її обличчя, прошепотів, що любить. І вже за п’ять хвилин бачив сни. А от Іра розплющила очі і ще довго вдивлялася у темряву. Добре, що Богданчик вдався у тата: швидко засинає і спить міцним сном. Із самого малечку він радує батьків спокійною вдачею. Ну а мама все за щось хвилюється, тому перш ніж заснути, вона ще довгенько думатиме про всілякі важливі речі. Найголовніше — вчасно зупинитись і все-таки заснути. Ірина так і зробила, щойно дійшла висновку: її чоловік — усе-таки найкращий на світі…
III
— Альо, Миколо Миколайовичу!
— Пронто, донечко! Здрастуй. Що це сьогодні з тобою? — чоловік явно здивований візитом молодої сусідки, а ще більше — її незвичним привітанням.
— Та нічого, просто сьогодні день такий, багато всілякої метушнечі, — зітхнула Іринка, — зранку ходила із синочком у поліклініку: зважитися, з педіатром проконсультуватися, зріст вимріяти…
— Заходь у гості, розкажеш.
— Та ми на хвилиночку, дякую, не треба… Просто ключі треба залишити, щоб чоловік потім забрав.
— Як це не треба? Чому не треба? У мене такі поважні гості нечасто бувають!!! — усміхнений Микола Миколайович узяв Богданчика на руки і поніс до вітальні. — Аделаїдо Степанівно, зустрічайте-но поважних гостей! А ти, мамуню, наздоганяй нас, не барися! Будемо пити чай!
Іринці стало так приємно від теплого ставлення M&M's-а до її синочка!.. Аж настрій трохи покращився. Вона розглядала коридор: на цілу стіну — дзеркало, з іншого боку — шафа-купе для верхнього одягу, а внизу — дерев’яні полички для взуття та невисока лавочка. Слово честі, чимось це нагадує роздягальню у шкільному спортзалі.
Вітальня також вразила. Але не обстановкою чи яскравими шпалерами. Головна прикраса тут — великі фотопортрети подружжя. На кожному з них Микола Миколайович та Аделаїда Степанівна такі молоді, сповнені натхнення і просто дуже гарні. Ось вони у десь на пляжі, засмаглі і веселі. Ось на святі Першого дзвоника — два молодих педагога із подарованими школярами букетами. А тут — спускаються із засніженої гори, такі веселі, червонощокі і закохані одне в одного! Іринка відразі зловила себе на думці, що у них із Саньком жодної такої фотографії нема. Мабуть, їй навіть стало трішечки заздрісно. А може, просто сумно.
— Ну що красеню? Який ти вже великий парубок виріс! — Аделаїда Степанівна взяла хлопчика на руки. А він радісно їй усміхається. — Як тебе звати?
— Бодан!
— Яке гарне ім’я! А маму твою як звати?
— Іа!
— От молодець! А тата?
— Саско!
— А я — тьотя Лада. Можна просто Лада. Ла-да!
— Ль-а-да!
— От бачиш, як у тебе добре виходить розмовляти! І все ти знаєш! Ходімо зі мною на кухню, зараз ми дядечкові Колі та мамі всякої смакоти принесемо.