— Одімо, — усміхнувся хлопчик і «поїхав» на руках своєї нової знайомої до кухні.
Микола Миколайович жестом запросив Іринку сідати на диван. Але вона вибрала плетене крісло-гойдалку із лози.
— Ух ти, як зручно! А де ви таке купили? Я теж хочу!
— Та це ще, як у Карпатах відпочивали, звідти й притягнув, — махнув рукою чоловік. — Он поїдете туди, то придбаєте, там багато всяких таких чудес. Ти мені краще скажи, донечко, що сталося? Я ж бачу, що з тобою щось не те. І чому це ти вирішила у нас ключі залишити? У Сашка ж наче свої є?
— Ой, — примружила очі Іра. — Мені уже все одно, що у нього є, а чого немає. Просто я сюди більше ніколи повертатися не хочу. Ні — ко — ли. Квартира належить його батькам — от і хай у ній залишається. А нас із Богданчиком чіпати не треба!
— Донечко, яка муха тебе укусила? У вас же така любов! Така родина славна.
— Не знаєте ви нічого. І я раніше не знала. Так йому вірила!
— То чому не віриш тепер? Що сталося? Санько — хороший хлопець, я його знаю, як своїх п’ять пальців.
— Погано, значить, знаєте свої пальці. Ходили ми з Богданчиком у поліклініку. Півдня у цих чергах простояли. А повернулися — татка немає вдома, зате на комп’ютерному столикові — отакенна волосина!
— Може, то твоя?
— Ні, не моя. Волосина чорна-чорнісінька. І довжелезна. А у мене стрижка. І він же ж казав, що це найкраща на світі зачіска. Що я — найгарніша!
— Так, ти не спіши із висновками. Я зрозумів твої припущення. Але фактів же поки що немає. Лише аргументи. І то слабенькі. Може, у тролейбусі хтось до твого Санька випадково притулився, та й усе!
— У Вас хоч раз у житті таке було?
— У мене — ні.
— Отож. Тому ми з Богданчиком поки що поживемо у моїх батьків. А може, й справді більше не повернемося, — на очах Ірини з’явилися сльози.
— Так, не сумуй, донечко, усе буде добре. Ми зараз обміняємося номерами телефону, я за твоїм чоловіченьком трохи поспостерігаю і зрозумію, що до чого. І ти мене набирай, коли схочеш, я завжди на зв’язку. От побачиш, усе буде добре.
— Це ви про що? — до вітальні зайшла Аделаїда Степанівна із Богданчиком на руках. — Ходімте-но пити чай та істи лимонні кекси!
— Та ні, нам ніколи, ми поспішаємо. Правда-правда, — сумно посміхнулася Іринка.
— Ну ма-а-а-ам…
— Ні, Богданчику, ні, нас чекають бабуся з дідусем.
Зачекайте, я миттю, — Аделаїда Степанівна побігла на кухню, назбирала у пакет всіляких гостинців та вручила його Богданчикові, цьомкнувши його у чоло.
IV
— Донечко, ви провідати нас вирішили? От і молодці! Та тільки навіщо ж ти такого парубка на собі тягнеш, він же уже важкий! — Іринка зустріла біля під’їзду маму, що якраз поверталася із магазину. — Треба ж було попередити, я б щось смачненьке приготувала чи купила.
— Мам, не треба, я принесла дитяче харчування. І трохи смаколиків також. Богданчика пригостила моя вчителька, пам’ятаєш Аделаїду Степанівну?
— Звісно ж. Бач, яка молодчина, дай їй Бог здоров’я. А як же це ви з нею здибалися?
— Так вийшло, мам, ми ж сусіди, в одному під’їзді і теж на першому поверсі.
— Ну то й добре. Треба з людьми спілкуватися, а то ти як заміж вийшла, тільки із своїм чоловіком і пропадаєш.
— Ой, мам, нічого я не пропадаю, не вигадуй!..
— Ну як скажеш, доню. Ходімте краще до діда, ото він зрадіє, як вас побачить!
Дід, звичайно, зрадів. Він саме дивиться футбол у кімнаті, що раніше була Іринкіною. І прямо на ліжкові, не знімаючи капців, обіпершись на цілих чотири подушки, смакує смажену картоплю із солоними огірочками та салом.
— О! Привіт, козак! Ану дай дідугану «п’ять»! Молодець, а тепер ще раз! Мій же ти хороший! Здоров, доню, що це ти нарешті до батьків завітати надумалась? Та ще з такою сумкою? Мабуть, машина правильна у вас зламалась, то я зараз сходжу відремонтую, я ж майстер, не те, що твій…
— Ну, Васю, — інтонація дружини прояснила для дідуся ситуацію і він допетрав: краще не лізти туди, куди не просять. Ще трохи, і доня сама все розповість.
— Та ні, таточку, все нормально. Ми з Богданчиком хочемо трохи пожити у дідуся з бабусею, ви ж не проти? Скучила я за вами, і взагалі…
— І правильно, ми теж за вами дуже скучили! — малюк уже на руках дідуся, грається його носом.
— Боляче, козаче! Ти ще й нігтики, певно, давно не підрівнював! Бабусю, неси-но сюди свій манікюрний набір, а то я зараз увесь смугастий стану!
За мить дідусь уже розповідав Богданчикові різні цікаві історії-забавлянки, а заразом ще й обрізав йому нігтики.