— Татку, може, давай краще я? — посміхнулася Ірина. Їй було незвично бачити батька у такій ролі.
— Впораємося самі! Іди, займайся своїми справами, доню. Відпочинь з дороги. Ти хіба забула, як я тобі, маленькій, теж нігті обрізав? Матері ти не давалася, плакала, а от я з тобою запросто спільну мову завше знаходив!
— Було таке, — чомусь почервоніла Іра.
— А що такого? Це все дрібниці. Для мене то щастя — піклуватися про донечку. І про онука також, еге ж, Богданчику? Правда ж, добре, що я твоїй матінці колись телик у кімнату купив? А тепер удвох із тобою тут будемо мультики і футбол дивитися!
— Фудбол, — посміхнувся хлопчик і погладив лисувату дідову потилицю. Іринка відчула себе напрочуд спокійно, ніби у своє щасливе дитинство повернулася, на душі їй стало так якось хороше, як не було уже давненько.
— Доню, іди сюди, — гукнула із кухні мати, — я чекаю на тебе.
V
— Донечко-красунечко, ти мене чуєш?
— Це Ви… Миколо Миколайовичу? — Іринка здивувалася, що її фізрук зателефонував, та ще й так швидко. Здається, минуло не більше трьох годин, як вони бачилися. Зараз Богданчик спить у її кімнаті, біля нього задрімав і дідусь. Мама готує борщ, категорично відмовившись від допомоги. А сама вона зручно вмостилася у вітальні на кріслі, дивиться мультики.
— Ні! Із тобою розмовляє сам Шерлок M&M's! Слухай сюди, розібрався я у твоїй ситуації!
— Сам Шерлок, кажете? Настрій Ви мені уже покращили точно. А про ситуацію забудьте, сама якось розберуся.
— Кажу ж тобі, слухай! Значить так, вирішив я поспостерігати за твоїм чоловіком. Взагалі, після АТО він якимось зовсім іншим став, я давно помітив. Замислений, мовчазний. Не віриться, що зрадить. Але ж усякого на світі вистача. От я і пригледівся. Сьогодні цілісінький день біля під’їзду просидів. І отак начебто кросворди розгадую, а сам усе бачу, усе чую і метикую, що до чого. Я ж, знаєш, як детективи завше любив і зараз люблю! От і роблю усе, як треба! Люди, звісно, нічого не розуміють, витріщаються, навіть Аделаїда так і запитала: — Ти що, зовсім з глузду з’їхав? Як нічого робити, іди краще підлогу помий! А я ж — ні пари з уст, як води у рот набрав. Міркую, значить.
— Ну, а Санько мій що?
— А Санька все нема й нема. Я ж ото сиджу, сусідські жіночки — Оля з Клавкою все повз мене ходять, перешіптуються, хихотять. А я ж то знаю, що обидві давно вже бісики пускають, себто, по-молодіжному, фліртують. Та хай навіть не стараються, моя Аделаїдка в сто разів краща.
— А далі що?
— Та що далі. Сидів я, сидів на тій триклятій лавочці. Набридло вже, подумав, що і справді дурний задум. І тільки-но зібрався йти додому, як чимчикують вони!
— Хто — вони?
— Ну, значить, благовірний твій із якоюсь незрозумілою особою. Сашко — просто собі хлопець: джинси, кеди, картата сорочка. А поруч із ним, бачу, крокує якась незрозуміла людина у кепці, величезних сонячних окулярах, широчезних джинсах та чорному балахоні. Та головне, що з-під кепки визирає довга коса! Сашко зі мною привітався, я кивнув у відповідь і вирішив хвилин за десять зайти та віддати йому ключі від квартири. Тоді якраз і роздивлюся що до чого. І от…
— Ну? Кажіть уже швидше! — Ірина хоче якомога швидше скінчити цю розмову та зрозуміти, що до чого. А M&M's, ніби навмисне, робить великі та виразні паузи у своїй оповіді. Слово честі, таке відчуття, ніби він грає якусь пафосну роль. Скільки можна?!
— Слухай, донечко, слухай. Опісля того, як твій невідомо із ким зайшов до квартири, я задля годиться ще пару хвилинок посидів на лаві. Потім забрав зі своєї кухні ключі, що ти мені дала. І — до них. Постукав, а потім відчинив двері і, значить, заходжу. Ну, думаю, будь що буде!
— А там що?
— А там нічого особливого! Я, значить, зайшов, привітався, ключі віддав. А Санько й уваги особливої не звертає. Ота людина, виявляється, мужик. Кепку він поклав на стіл. Мало того, що косу відростив, так ще й у вуха щось постромляв, на шайби хокейні схоже. Сидить собі за комп’ютером, твій чоловік щось йому показує на екрані й розповідає. Я ж постояв, подивився, та й бігом додому. Тобі подзвонити, заспокоїти. Повертайтеся, то була хибна тривога, точно. Татко ваш вам зрадіє. І до нас обов’язково заходьте, чекаємо тебе і Богданчика.
— Слухайте, я Вам, звичайно, дякую. Але мені зараз знаєте, як добре. Нікуди не піду, поки що у батьків побуду.
— І то непогано. Але ж чоловіку все поясниш, як він тобі телефонуватиме, щоб не хвилювався.
— Не телефонуватиме. Я його номер у «чорний список» додала. Треба зробити паузу. Хай відпочине від мене, а я від нього.